Читати книгу - "Мальви. Орда"

Такої ласки і доброти Марія не сподівалася від татарина. Кланялася парубкові, зворушена до сліз, розгублена.

В душній кантарі поруч із Фатімою сидів, спершись плечем на в’юки, старший чоловік. Він підвівся, дав місце подорожнім. Марія тихо привіталася, хотіла осміхнутися до жінки, але та суворо дивилася на неї і не відповіла на привітання.

— Мені аби дитина трохи відпочила, — мовила винувато. — Ми недовго будемо вам заважати.

Татарка мовчала, переводячи суворий погляд із матері на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотів:

— Не говори до неї, вона німа.

Гірко вразило Марію нещастя молодої жінки.

— Від уродження? — спитала.

— Та ні… Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри[92]. Одного дня на наші кочовища напав Сагайдак із козаками. Палили і різали все живе. Я заховався у траві, а жінку мою, маму Фатіми, замучили в дитини на очах. Були б і їй голівку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову відібрало… Відтоді ґяурів божевільно ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.

Спазма пробігла в Марії горлом.

— Ні, ні, — заперечила, натягаючи яшмак нижче підборіддя. — Ми… ми з Кафи. До Бахчисарая до рідних вибралися…

Старий глянув на Марію спідлоба, пронизливо, і від цього погляду нудотна млість розслабила тіло. «Пропали ми, — подумала. — Він не вірить».

— А той хлопець, хто він вам? — спитала Марія, намагаючись бути спокійною.

— Син мій. Від іншої жінки. Недолугий якийсь. Брати його пішли на невірних, а він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче… А то, либонь, і добре. Ми, татари, незлобний народ. Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не крові. — Він говорив це таким тоном, ніби вже знав, що Марія — козачка, і заспокоював її, аби не лякалася. — Та добувають їжу, як хто може. Воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають спокою…

«Голод дошкуляє, — гірко осміхнулася Марія. — Значить, сусіда грабувати треба, ніби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти за таких, як я, напали конашевці на ваше кочовище і невинних за невинних порубали? Твоя дочка німа, і моя теж німа — мови своєї майже не знає. А вона могла б співати і водити хороводи над Дніпром. Та ви її примусили забути пісню і мову, ви відібрали їй купальські вінки, через вас я мушу виховувати її яничаркою. Хіба не чув, як відмагається вона від одного лише слова «ґяурка»?

Промовчала Марія, їй тепер судилося тільки мовчати. Навіть тоді, коли топче хреста її дитина.

Зупинилися за Карасубазаром напоїти волів у річці. Це страшне місце добре пам’ятає Марія. Тут ногайці дозволяли невільникам митися. Чорною ставала вода, мабуть, тому самі татари назвали місто Кара–су.[93]

— Зуя, — промовив старий, показуючи на річку. — Коли переселялись хани з Ескі–Кириму[94] до Бахчисарая, померла по дорозі жінка хана Хаджі–Ґірея — прекрасна Зуя. Тут поховали султан–ханим і назвали її іменем ріку.

— А тепер із неї худоба п’є воду, — сказала Марія. — Худоба, яка має людську подобу. Он, — показала рукою на невільничий базар. Саме заганяли ясир, такий знайомий лемент вирвався з–поза стін міста у степ. — Дивіться, кого продають. Не овець, не верблюдів, яких жене ваш син на яйли Чатирдаґу…

— Так… Це так… Але ти поглянь у той бік. Бачиш гору, схожу на великий стіл? Це Ак–кая. З неї турки скидають татар, що не хочуть іти на священний джихад. Вовк їсть вівцю, вівця пасе траву… Так, видно, мусить бути, жінко. А ти давно тут?

— Третій рік, — призналася.

— Горе всім, живущим на землі, — сказав татарин.

Він більше не заводив розмов, далі дивилася злими очима молода татарка то на Мальву, то на Марію, а за кантарою чвалав юнак на румаку і наспівував пісню про красуню, що чекає його на чаїрах Бабугану.

Вранці парубок відхилив войлок, заглянув до кантари, і, скалячи в добрій усмішці густі білі зуби, гукнув:

— Виходьте, ґяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми повертаємо ліворуч, йдіть прямо, не звертайте нікуди і дійдете до Мангушу. А там — рукою подати.

— Мангуш? — зраділа Марія. — Ми якраз це село шукаємо. Спасибі вам, люди добрі.

Вона вклонилася старому, той мовчки кивнув головою, промовила до татарочки:

— Бувай здорова, красуне!

Та у відповідь почувся лютий писк і белькотіння, Фатіма схопилася з місця, замахала руками.

— Заспокойся, Фатімо, — спинив сестру парубок. — Ці люди тобі нічого не винні. Ну, йдіть. А мене звати Ахмет! — І не чекаючи подяки, почвалав за отарою овець, що котилися по сірому степу, — швидше до зеленого підніжжя гір. На обрії в димовому серпанку плавала перевернена дном галера — пласка вершина Чатирдаґу.

Мальва порум’яніла, посвіжіла. Підстрибуючи на одній нозі, вона наспівувала ту саму пісню, що недавно лунала попереду кантари: про овець, про пахучі яйли, про красуню, що жде не діждеться молодого чабана зі степів.

А з уст Марії підсвідомо спливала одна й та ж пісня, що невідступно йшла за долею двох людей з України в неволю. Бродила вона пилючними дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала у розпеченому міражі чужого світу.

Ой що ж бо то за бурлака,

Що всіх бурлак скликає…

Мальва перестала співати, допитливо глянула на матір.

— Чому ти завжди цю пісню співаєш, мамо?

— Це пісня твоєї колиски, доню. З нею ти народилася… З нею і вмирати повинна.

Мальва не зрозуміла загадкових материних слів, вона погано розуміла й ту мову, якою мама іноді розмовляла.

— По–якому ти говориш, мамо, зі мною, коли нема чужих людей?

— Українською, дитино… По–твоєму.

— Тут так ніхто не говорить…

Марія з болю похитала головою. Боже, Боже, якою ціною вона купує дочці життя… «Чей не пізно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидіти мусимо все тут суще. Пригадати їй власне ім’я, переконати, що віра, яку ми прийняли, погана віра». І дитина повірить матері, і ціле життя ненавидітиме тих, що вбили її батька, забрали братів. І разом з