Читати книгу - "Століття Якова"

«Я знаю, що Ти не простиш, – подумав Яків. – Як, певне, не простив і те моє колишнє смертовбивство. Я забагато взяв на себе, Господи. Али ж Оленку, тую дівчинку, мусив порєтувати».

«Прости й ти мене, лісе», – подумки попросив.

Тут він побачив на другому березі болота, далеко, звідти не міг побачити, а побачив – хтось там стоїть. Жінка.

Котра ж?

Придивився.

Неоніла.

Як тоді на березі Бугу.

* * *

Голос почув.

– Ци ти не перейдеш?

– Не перейду, – сказав.

Тихо шумів ліс. Стояла Неоніла. Дівчина на диво негарна, хоч і багата. Стояла і видивлялася.

«Я не мав наміру спокушати вашої дочки», – то його голос.

Здалеку.

Два рази його били в житті, так, що не міг опиратися. Перший тоді, за наказом господаря тартака. Коли Неоніла понесла від нього.

– Можу на вашій дочці женитися, – сказав. – Хоч знаю, що не віддасте. 

– Не віддам, – сказав Неонілин батько. – Вона, може, на лиці й не вдатна, але тобі все одно не пара. Роботящий ти хлопець, але даремно мою доньку спокусив.

Тоді й сказав теї слова: я не мав наміру...

Сказав і пожалів, що сказав, хоч вони були правдою.

Спокушала вона. Али він не повинен був так казати. Бо чоловік. Бо... Тартак? Тартак важив тоже, от яка біда. Ніби чужий голос у ньому озвався, коли вночі в клуню на солому до нього прийшла Неоніла. Важив не тилько запах її розпашілого тіла.

* * *

«От яка біда», – подумав тепер Яків.

Треба було вертатися до доми. Від цього нікуди не дінешся. Треба було вертатися. Поволечки дибцяти й відчувати за спиною чийсь подих і чиїсь кроки. Того чоловіка, Ростислава. До самого села.

А Оленка сказала те, що й мусила сказати:

– Я не вірю, що він поїхав.

– Поїхав, чого б не поїхати, – відповів Яків. – Я його впросив.

– Ви його вбили, – дівчина дивилася очима, в яких, здавалося, от-от з’явиться зозуля – та, що кує долю – тільки кому? Йому, їй, обом, комусь невідомому?

– Чим би я міг убити?

Справді – чим? Обріз лежав у колодязі-могилі. Більше він йому не був потрібен. Обріз свого діждався.

Діждався... Діжда... Глухе німе відлуння заболіло Якову.

– Я не знаю чим, але відчуваю. Чуєте, відчуваю. Я знаю Ростислава... І ні вам, ні мені цього не простять. Ви думаєте, ви мене врятували ? Я ж його... Я ж його любила. Люблю. Кохаю.

Вона підбігла й затарабанила маленькими своїми кулачками в його старечі груди. Як Улянка. Як Зося... Яків відчув – от-от упаде. І таки захитався. Али не впав, а поволі осів на землю. Вона не захвилювалася. Повернулася і побрела кудись. Тильки біля хати озирнулася і щось сказала.

– Я його зрадила, – таки розчув Яків.

...Вона зникла на другий день. Нічого не взяла. У тому платтячку, що приблудилася, зникла.

Горда.

Записка лишилася. Клаптик паперу, а на ньому букви навскоси: «Прощайте, Якове Платоновичу, за все спасибі».

Йому ж лишила чекання. Рік, другий... Тепер п’ятий. Скільки? Спершу чекав повернення, а потім листа. Звістки. Без якої він не міг умерти. В якій мало бути хоч якесь коли не прощення, то... То надія?

11

Сам-самісінький. І Олька, сучка-пасучка, не йде, якби, мо’, й зусім загнувся, то тидень пролежав би, доки хтось не знайшов би. А мо’, й більше. А Олька, бач, як Оленка була, то сабанила на батька: нащо тая приблуда, повійниця, заразниця? А як Оленка здиміла, поїхала, напала враз: то ви-те винні, таточку, не тре’ було відпускати. Пропаде тая дівка.

– Що я міг вдіяти? – казав Яків.

«Усе, що міг, зробив», – думав.

Думки наштовхувалися одна на одну. Пекло те, що зробив з тим чоловіком. Швидше б померти, а перед смертю покаятися, часом думав.

Знав, що Оленка мусить жити. Мусить йому написати. Тоді можна буде і вмерти. Типерка, коли її нема, коли закінчилися спогади про її перебування, мовби прокручене кіно пам’яті, не знав, чим жити. Ходити до сусідів? Та ж жодного ровесника в живих не осталося...

Одного дня Ніна принесла-таки письмо. Ступила на двір, дістала з сумки конверта – танцюйте діду.

Який трепет пройняв тогді Якова. З його душі високо-високо в небо вилетів голуб. Саме ж небо з лагідними очима схилилося над ним, і він погладив його рукою. Тепла хвиля вдячності залила його. Нарешті! Нарешті вона згадала про старого! Його! Свого старого діда!

«Ось і все», – сказав собі.

Та лист був од сина Артема, відставного майора, колишнього військового інженера, що жив у далекій, ніколи не баченій Яковом Пермі. Ніна й прочитала листа.

«Здравствуй, папа Яшка! – читала Ніна. – Прими, как говорится, массу пожеланий и прочая. Решил вот тебе написать, поскольку приехать в этом году опять не собрался и вряд ли теперь приеду, поскольку пенсию мою частично отдаю долгом, а частично истрачиваю на имоверные потребности. Колька, твой внук, мог бы приехать, да алкаш заделался хуже меня, да и Лилька его не пустит, за копейку удавится, к тому же говорит, что мы не видели в этой Хохляндии, где теперь они без газа сидят на нашей трубе, все разворовали, да всех приезжих, которые по-ихнему не балакают, заставляют сдавать экзамен под автоматом. Глупая баба, тато Яшка! Но однако жизнь в целом может быть, и если от моей сестры, которой посылаю пламенный привет, телеграммы не было, значит ты живой, дорогой папаня, и, возможно, в этом есть смысл, что я не приезжаю, поскольку какой-то хренов философ говорил, что ожидание продлевает эту самую е... (тут Нінка ковтнула слину, і Яків зрозумів, що синок утнув якесь не те слово) жизнь, то, ожидая меня, ты и дожил, ха-ха, вроде до, если только не ошибаюсь, 99 годов – и это дает мне тоже некоторый шанс, хотя, как правильно говорит Тинка, моя новая бабенция, когда-нибудь познакомлю, пить надо меньше, тогда, может быть, и доживешь, и правильно говорит, тогда есть шанс. От Ритки, внучки твоей, никаких вестей, да там и Маринуха, моя бывшая, не даст слово написать любимому папке. Собирался тоже к ним поехать, как и к тебе. Вот и все, врать не буду, ностальгия по селу есть, рыбки охота половить в наших озерцах, да сражает неподъемность, все же седьмой