Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

З-поміж братів та сестер удома лишилася тільки Рілла. Їй було б дуже самотньо, якби вона мала час на те. Їй бракувало Волтера: вони дуже зблизилися після розмови в Долині Райдуг; Рілла звіряла йому свої біди, яких не обговорювала з іншими. Проте вона була така заклопотана молодіжним Червоним Хрестом і малим сином Андерсонів, що не мала й хвилинки на звичну нудьгу. Часом, лягаючи спати, вона могла поплакати в подушку за Волтером, що був у коледжі, за Джемом у Валкартьє, за неромантичним Кеннетовим прощанням, та здебільшого засинала швидше, ніж устигала розплакатися насправді.

— Чи попросити мені директорку Гоуптонського сиротинцю забрати дитину? — мовив був лікар Блайт два тижні по прибутті хлопчика до Інглсайду.

На мить Ріллі закортіло сказати «так». Малого відішлють до сиротинцю… там його доглядатимуть… а вона знову матиме вільні дні та спокійні ночі. Але… але… та сердешна молода мати боялася, що дитя опиниться в сиротинці! Рілла не могла позбутися цієї думки. Того ранку вона відзначила, що за час перебування в Інглсайді хлопчик погладшав на вісім унцій[19], і пишалася результатом своїх зусиль.

— Ви… сказали… що він не виживе в Гоуптоні, — мовила Рілла.

— Можливо. Кволі діти нечасто виживають у сиротинцях, навіть попри дбайливий догляд. Але, Рілло, ти знаєш, що означатиме твоє рішення залишити маля.

— Я доглядала його два тижні й воно погладшало аж на півфунта! — вигукнула Рілла. — Може… зачекаймо, доки надійде лист від пана Андерсона? Раптом він не захоче, щоб його син мешкав у сиротинці, коли він сам захищає вітчизну?

Лікар і пані Блайт обмінялися усмішками за спиною в Рілли й відтоді жодне з них більше не згадувало про Гоуптон.

Проте невдовзі усмішка на лікаревім обличчі померхла: німці були за двадцять миль від Парижа. У газетах почали з’являтися страхітливі історії про злочини загарбників у розтерзаній окупованій Бельгії. Сьюзен, панна Олівер, лікар та пані Блайт відчували постійне напруження.

— Ми живимося новинами із фронту, — сказала Гертруда Олівер у розмові з пані Мередіт, марно намагаючись засміятися. — Ми вивчаємо мапи й стримуємо навалу гунів кількома детально спланованими стратегічними маневрами. Але Таткові Жоффру[20] немає змоги дослухатися до наших порад… а тому Париж… мусить… упасти.

— Невже вони дістануться до нього… невже їм не завадить Усемогутня рука? — стиха промовив Джон Мередіт.

— Я веду уроки неначе вві сні, — знову озвалася панна Олівер, — а тоді вертаюся додому й міряю кроками спальню. Я вже протоптала доріжку на килимі Нен. Ми такі жахливо близькі до цієї війни.

— Ті німці вже у Сенлісі[21]. Тепер ніхто й ніщо не врятує Париж, — простогнала кузина Софія, котра захопилася читанням газет і на сімдесят першім році життя дізналася про географію півночі Франції — коли й не про вимову французьких назв — більше, аніж устигла вивчити в школі.

— Я не аж такої кепської думки про Всевишнього… чи про Кітченера, — уперто мовила Сьюзен. — Онде, там, у Штатах, є якийсь Бернсторф[22], то він буцімто стверджує, наче війну завершено й Німеччина перемогла. Кажуть, Місяць із Баками такої самої думки й страшенно тішиться. Я можу нагадати їм обом, що курчат не варто лічити до осені, і що ведмеді часом живуть іще після того, як їхні шкури поділено.

— Чому ж не втрутиться британський флот? — правила своєї кузина Софія.

— Навіть британський флот не може плавати суходолом, Софіє Крофорд. Е ні, я ще не зневірилася — і не зневірюся, попри Томасков, Мобедж[23] та інші міста з їхніми поганськими назвами. Пані Блайт, дорогенька, як це читається — Раймз? Рімз? Реймз? Ремз[24]?

— Я думаю, Сьюзен, що правильно буде сказати «Ренс».

— Ох, ті французькі назви, — буркнула Сьюзен.

— Подейкують, наче німці зруйнували там церкву[25], — зітхнула кузина Софія. — Бач, я гадала, що німці принаймні християни.

— Руйнування церкви — то жахливо, та значно гірші їхні злочини в Бельгії, — похмуро утяла Сьюзен. — Пані Блайт, дорогенька, коли я почула, як пан лікар читав, що вони здіймали дітей на багнети, то подумала: «Ох, ану ж, якби там був і наш маленький Джем?» Я саме варила суп, коли це спало мені на думку, аж я відчула, що, якби лиш могла схопити каструлю й пожбурити нею в кайзера, моє життя не було би змарноване.

— Завтра… завтра ми почуємо, що німці в Парижі, — прошепотіла Гертруда, майже не розтискаючи вуст. Вона була однією з тих душ, які завжди палають вогнем страждань цілого світу. Попри особисті муки, що завдавала їй війна, вона навісніла від думки про те, що Париж опиниться в безжальних руках орди, що спалила Левен[26] і знищила величне Реймське диво.

Проте настав ранок… і ще один ранок… і надійшли звістки про диво на Марні[27]. Рілла, мов ошаліла, примчала додому з пошти, вимахуючи свіжим номером «Ентерпрайз» із його велетенськими червоними заголовками. Сьюзен вибігла надвір і тремкими від хвилювання руками здійняла прапор над Інглсайдом. Лікар Блайт ходив кімнатами, бурмочучи: «Слава Богу!» Пані Блайт заплакала, засміялася й знову заплакала.

— Бог лише простягнув Свою руку й торкнувся їх… «аж досі — не далі»[28], — сказав того вечора превелебний Джон Мередіт.

А Рілла співала у своїй кімнаті, вкладаючи немовля. Париж було врятовано… війна закінчилася… Німеччина програла… невдовзі все буде позаду… Джем і Джеррі повернуться!

— Спробуй-но мені заскиглити від кольок такої щасливої ночі, — пригрозила вона маляті. — Тільки писни, і я покладу тебе в супницю й відправлю до Гоуптона — найпершим вантажним потягом. У тебе гарні очі… і ти вже не такий червоний і зморшкуватий… і руки твої вже не нагадують клешні… але ти досі нітрохи мені не подобаєшся. Хоча, сподіваюся, твоя бідолашна матінка знає, що ти лежиш, сповитий, у кошичку, напоєний молоком, розведеним саме так, як то радить Морган, а не вмираєш від голоду в старої Мег Коновер. Проте, надіюся, вона не знає, що я була замалим не втопила тебе того ранку, як Сьюзен пішла, а ти випорснув мені з рук просто у воду. Чого ти такий слизький? Ні, я не люблю тебе, і ніколи не полюблю, але, попри все, зроблю з тебе гідного здорового хлопчика. Ти будеш вгодований, як і належить усякому поважному немовляті. Я не дозволю, щоб люди казали: «Яке миршаве те Ріллине дитя», як мовила стара пані Дрю вчора на зборах дорослого Червоного Хреста. Якщо я не можу любити тебе, то бодай пишатимуся тобою.