Читати книгу - "Американський психопат"

незрозумілим акцентом, щось на зразок: «Кроф з ніс теше». Я ставлю на землю свій дипломат від «Ботеґа Венета» і підношу палець до обличчя. Він стає червоним, мокрим від крові. З кишені свого пальта від «Хуґо Босс» я дістаю носовичок марки «Поло», витираю кров, киваю на знак подяки, знов накладаю на очі сонцезахисні вайфарери і йду. Чортів іранець.

У холі мого дому зупиняюсь на рецепції й намагаюсь привернути до себе увагу швейцара-латиноамериканця, якого не можу впізнати. Він говорить по телефону чи то з дружиною, чи зі своїм дилером, чи ще з якимсь героїнником, киваючи, дивиться на мене, і телефон тоне серед передчасних складок на його шиї. Коли до нього доходить, що я хочу щось спитати, він зітхає, закочує очі під лоб і каже комусь із того боку дроту зачекати.

— Ви щось хтіли? — буркоче він.

— Так, — починаю я якомога м’якше та ввічливіше. — Чи не могли б ви, будь ласка, сказати коменданту, що в мене в стелі тріщина, і…

Я зупиняюсь. Він дивиться на мене так, наче я перейшов якусь негласну межу, і я починаю питати себе, яке ж слово так його збентежило. Достоту не «тріщина», то що тоді? «Комендант»? «Стеля»? Може, навіть «будь ласка»?

— Це ви про що? — він глибоко зітхає, відкинувшись назад, і продовжує витріщатись на мене.

Я дивлюсь на мармурову підлогу, теж зітхаю й кажу йому:

— Слухайте, я не знаю. Просто скажіть коменданту, що приходив Бейтмен… з десятого поверху.

Коли я підводжу голову, аби побачити, чи щось з цього до нього дійшло, бачу перед собою маску важкого, тупого обличчя швейцара, позбавлену виразу. Я для цього чоловіка — привид, думаю я. Щось не зовсім реальне, не зовсім матеріальне, однак здатне заважати, і він киває, повертаючись до телефону і ведучи розмову далі на якомусь невідомому наріччі.

Я забираю пошту — каталог «Поло», рахунок від «Америкен експрес», «Плейбой» за червень, запрошення на офісну вечірку в новому клубі під назвою «Бедлам», — тоді йду до ліфта. Передивляючись буклет фірми «Ральф Лорен», натискаю свій поверх і кнопку «Зачинити двері», але хтось встигає зайти, доки вони не зачинились, і я інстинктивно повертаюся до нього, щоб привітатись. Це актор Том Круз, який живе в пентхаусі, і з ввічливості, не питаючи його, я натискаю кнопку пентхаузу. Він вдячно киває, хоч і не зводить очей із цифр, що, швидко змінюючись, світяться над дверима. У житті він значно нижчий, і на ньому така ж пара вайфарерів, як і на мені. Він одягнений у сині джинси, білу футболку та піджак від «Армані».

Щоб порушити помітно незручну тишу, я відкашлююсь і кажу:

— Ви чудово зіграли в «Бармені». Як на мене — хороший фільм, і «Найкращий стрілець» теж. Мені дуже сподобалось.

Том Круз відводить погляд від цифр і дивиться просто на мене.

— Він називається «Коктейль», — м’яко каже він.

— Перепрошую? — збентежено кажу я.

Він відкашлюється і каже:

— «Коктейль». Не «Бармен». Фільм називається «Коктейль».

Довга пауза. Лише звук тросів, які піднімають ліфт угору, конкурує з тишею, що важко висить між нами.

— О, так. Справді, — кажу я, наче щойно пригадав назву. — «Коктейль», дійсно, — кажу. «Бейтмене, і про що ти думаєш?» Я трясу головою, наче намагаючись прочистити її, і, щоб все владнати, простягаю руку. — Привіт, я Пат Бейтмен.

Круз невпевнено потискає її.

— То що, — веду я далі, — вам подобається жити в цьому будинку?

Він робить довгу паузу, перш ніж відповісти:

— Начебто так.

— Тут чудово, — кажу я. — Чи не так?

Круз киває, не дивлячись на мене, і я знову натискаю кнопку свого поверху, майже автоматично. Ми стоїмо мовчки.

— Тож… «Коктейль», — кажу я нарешті. — Так він називається.

Він нічого не каже, навіть не кивне мені, але якось дивно дивиться, спускає окуляри і каже, трохи скривившись:

— Ем… у вас кров із носа тече.

Якусь мить я стою нерухомо, перш ніж зрозуміти, що з цим треба щось зробити, потім прикидаюсь збентеженим, нервово торкаюсь носа, виймаю свій носовичок від «Поло» — він уже весь у коричневих плямах — і витираю кров із ніздрів, в цілому, наче все роблю правильно.

— Це, певно, висота, — сміюсь я. — Ми ж так високо.

Він мовчки киває й дивиться на цифри. Ліфт зупиняється на моєму поверсі. Коли двері відчиняються, я кажу Тому:

— Я ваш великий фан. Дуже приємно нарешті вас зустріти.

— Так, звісно, — всміхається своєю знаменитою посмішкою Круз і тисне на кнопку «Зачинити двері».

Дівчина, з якою я сьогодні зустрічаюсь, Патрісія Воррелл — білявка, модель, нещодавно вилетіла з коледжу «Світ Браєр» після першого ж семестру — залишила на автовідповідачеві два повідомлення про те, як вкрай важливо, щоб я їй передзвонив. Я розслабляю вузол синьої шовкової краватки від «Білл Робінсон» з візерунком під Матісса, набираю її номер і йду через усю квартиру, щоб увімкнути кондиціонер.

Патрісія відповідає на третій раз:

— Алло?

— Патрісіє, привіт. Це Пат Бейтмен.

— О, привіт, — каже вона. — Слухай, у мене дзвінок на другій лінії. Можна я передзвоню?

— Ну… — починаю я.

— Це з мого спортзалу, — каже Патрісія. — Вони щось наплутали з рахунком. Зателефоную за мить.

— Так, — кажу я й вішаю слухавку.

Я заходжу до спальні й знімаю сьогоднішнє вбрання: шерстяний костюм в «ялинку» — штани зі складкою від «Джорджо Корреджіарі», бавовняна оксфордська сорочка від «Ральф Лорен», плетена краватка від «Пол Стюарт» та замшеві черевики від «Коул-Гаан». Вдягаю пару боксерок, куплених у «Барніз» за шістдесят доларів, і роблю кілька вправ на розтяжку, тримаючи в руці телефон і чекаючи на дзвінок Патрісії. Після десяти хвилин розтяжки дзвонить телефон, і я відповідаю тільки після шостого дзвінка.

— Привіт, — каже вона, — це Патрісія.

— Почекаєш? У мене ще дзвінок.

— Звісно, — каже вона.

Я дві хвилини чекаю, тоді повертаюсь на лінію.

— Привіт, — кажу я. — Вибач.

— Та нічого.

— Тож вечеря, — кажу я. — Заїдеш до мене близько восьмої?

— Ну, саме про це хотіла поговорити, — повільно говорить Патрісія.

— О ні, — стогну я. — І що таке?

— Ну, справи такі, — починає вона. — У «Радіо Сіті» буде концерт…

— Ні, ні,