Читати книгу - "Ляля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, тоді вона й справді не надто приємна. Справжнісінька Ганя-людожерка.
— Вредна вона була, авжеж. Це в неї від батька, він теж був бовдур. Офіцер. Тато з нього глузував: «У пана Прилуського короткий ніс і ще коротший розум». Колись, пригадую, він прийшов із дружиною, яка була чарівною особою, і тато, здається, трішки за нею упадав, платонічно, але все-таки... візит уже закінчувався, пані Прилуська кудись поспішала й мала вже йти, аж тут раптом за вікнами вперіщив дощ... І пан Прилуський сказав: «Кохана, повертайся сама, бо в мене новий мундир, і я не хочу, аби він змок». Тато розгнівався й мовив: «Що ж, якщо ваш чоловік боїться, що йому намокне мундир, то, може, нехай іще в нас почекає, а я вас проведу». І провів. Другий такий чудовий чоловік — то пан Ярузельський: низенький потворний покруч, який не працював, лише цілими днями лежав у гамаку, доки пані Ярузельська, велика й ставна жінка, керувала швальнею, де виготовляли вишукану постіль, займалася своїм домом та ще час від часу отруювала нам життя. Вона завжди з нами сварилася, бо була ендечкою, а ми захищали соціаліста Пілсудського. Та, зрештою, вона була дуже розумною, і тато її жалів.
І відразу за пані Ярузельською бабуся пригадує собі інженера Р-сього, колекціонера, що сидів собі у своєму домі, немов у Сезамі, оточений прерізними скарбами: порцеляною, сріблом, картинами, рідкісними чудовими книжками та іншим, і тремтів над отим Сезамом, неначе отаман розбійників або джин на дні океану, що побивається через перлини, розкидані щедрою рукою морським гротом; усі навколо вже провели собі електрику й замість щовечірньої кіптяви від гасової лампи отримали сичання лампочок і перебої в постачанні струму з електростанції, проте інженер Р-ський навіть і не думав впустити до свого дому робітників. По-перше, вони неодмінно щось розіб’ють і розчавлять, а, по-друге, обов’язково розкажуть про скарби своїм сумнівним дружкам, і пограбування не уникнеш. От моя бабуня — то інша справа: у неї не було сумнівних дружків, і вона вміла пересуватися кабінетом старожитностей інженера Р-ського, а до всього ще й захоплювалася прегарними речима майже так само, як їхній власник. Тож не дивно, що інженер любив, коли вона приходила з батьком, і дозволяв їй ходити між таємничими стелажами й переповненими вітринами, і якось навіть подарував гарненьку філіжаночку, яка потім десь загубилася в хуртовинах історії, через що й нам шкода порцеляни...
А чого ж нам не шкода... а «Аматі»?
Прадідусь навчився грати на скрипці, коли вже мав сорок. Скрипку Аматі він отримав від Міші де Сікара, коли Міша купив собі — за гроші від мережі банків — «Страдіварі». Грав цілком непогано, окрім, хіба що, кількох складних творів, як-от «Куяв’як» Венявського. Та загалом давав собі раду непогано й часто запрошував знайомих музикантів-аматорів, які приходили на музичні вечори. Наприклад, пана Роммеля.
— Пан Роммель був за походженням німець, польською говорив погано, на примули завжди казав «прюнелі». Приходив до нас грати з татом дуети. А ще він був батьком Маргаритки. Це ти знаєш. І ще однієї дівчини, але та була подзюбана й потворна. А Маргаритка — прегарна, от тільки страшенно висока. Як на ті часи, бо нині вона, мабуть, просто стала би моделлю. А так про неї завжди казали: «Бідолашна, де ж вона собі чоловіка знайде?» І тоді...
— Ні, ні, ні. Це було далі.
— Ага, — каже бабуня, — далі... ну, нехай. Хто там іще приходив... пан... як же його звали... ну, не пригадую. Тато йому завжди зайців давав, що їх він уполював у Лисові, бо там їх було забагато. А якось, не пригадую вже навіщо, батькові знадобилися заячі шкурки, і він запитав, чи не міг би той пан йому принести. «Ну, знаєте, пане раднику, — відказує той, — така шкурка — то річ дорога...» «Сподіваюся, — відповів батько, — що ви не порахуєте мені дорожче, ніж я вам за зайців». І тому зробилося соромно. Та зазвичай усе минало гладко, тато зі знайомими грав на скрипці, а тітка Саша акомпанувала їм на фортепіано. Мама тоді зачинялася в іншій кімнаті й казала мені по секрету: «Як же ця твоя тітка котлети відбиває». Удома точилися безкінечні суперечки про музику, особливо між мамою й тіткою Сашею, бо обидві закінчили консерваторію й були фанатичними шанувальницями своїх національних композиторів: тітка весь час: «Чайковський, Чайковський», а мама: «Шопен, Шопен». Мама грала по-польськи, тітка по-російськи, і щоб ніхто не наважився стверджувати, буцім музика — то універсальна мова; через це мама казала: «Саша відбиває котлети», а тітка: «Ірена маже», а тоді батькові доводилося їх мирити, ходячи з однієї кімнати до іншої й вислуховуючи вагомі музичні аргументи. Після Ромусиної смерті мама, зрештою, однаково затялася, що більше ніколи не сяде за фортепіано; тато її стільки разів умовляв, стільки разів просив, стільки разів пояснював, що Ромі до цього вже байдуже, та марно. Зрештою, через це стався й скандал у Косценських.
— Який скандал?
— Раз на рік, улітку, ми їздили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.