Читати книгу - "Балаган, або Кінець самотності"

В мені буяла чоловіча снага. І в Айседорові також. Власне, як і в кожному з чоловіків у такі дні.

Мітлою, яку він сам змайстрував із вербових прутиків, Айседор підмітає підлогу. При цьому він мугикає одну з двох відомих йому пісеньок. На жаль, ще в дитинстві йому на вухо наступив ведмідь, отож він безжально калічить мелодію:

Пливи, пливи, мій човнику.

Пливи ген в той затон.

Хутчіш, хутчіш, мій човнику,

Життя — це тільки сон.

І згадався мені той день,— а тоді човен уві сні мого життя був далеко від кінцевого затону,— коли надійшло послання від президента країни, тобто від мене самого. Подібно до інших громадян, я схвильовано чекав, яку відповідь дадуть комп'ютери, визначаючи мені друге ім'я.

Президент привітав мене з новим другим ім'ям, рекомендуючи вживати його для підпису, а також зазначити на своїй "поштовій скриньці, в адресних і телефонних довідниках тощо. Повідомлялося, що дане ім'я машина обрала цілком випадково: воно не натякає ні на мою вдачу, ні на мою зовнішність або минуле.

Проте тут-таки в оманливо невимогливій формі адресатові накидали певні зобов'язання перед новоспеченими родичами, як-от:

поливати їхні домашні рослини за відсутності господаря;

бавити їхніх немовлят — з тим, щоб батьки могли відлучитися з дому на годину чи дві;

не тримати від них у таємниці ім'я кваліфікованого дантиста;

підтримувати з ними жваве листування;

проводжати полохливих до лікаря;

провідувати невдах у в'язницях та клініках;

супроводжувати нервових на перегляд фільмів жахів.

Отак воно.

До речі, мене просто зачарувало моє нове друге ім'я. На відзначення своєї посвяти в Нарциси, я негайно видав наказ перефарбувати овальний кабінет[7] у Білому домі в світло-жовтий колір.

Саме в ту хвилину, коли моя секретарка Гортензія Щука-Тринадцята Макбанді занотовувала це моє розпорядження, до кімнати прослизнув посудомийник із кухні Білого дому. Він зважився на вельми делікатну місію. До краю схвильований, сміливець розтуляв рота — і одразу ж давився.

Коли нарешті він зібрався з духом і зрозуміло пояснив, чого він сюди прийшов, я радісно схопив його в обійми. З огорнутих парою надр кухні посудомийних з'явився з тим, щоб урочисто повідомити мене: «Я також Нарцис-Одинадцятий!»

— Брате мій! — радісно вигукнув я.

Розділ 34

Ви можете здивуватися: невже проти моєї соціальної програми не виникло опозиції?

Ні, якраз навпаки. Як ми з Елізою й передбачали, ідея створення штучно розширених родин так розлютила моїх ворогів, що вони негайно оголосили про утворення своєї власної багатомовної штучно розширеної родини.

Вони також виготовили свої нагрудні значки, які ще довго поблискували в декого з них на одязі — навіть після того, як мене обрали президентом країни.

На тих кружальцях були слова:

САМОТНІСТЬ — ЦЕ ДАР БОЖИЙ!

Я тільки підсміювався над тими жалюгідними потугами, навіть тоді, коли моя власна дружина — у минулому Софі Ротшільд — теж взяла за моду носити той значок.

Отак воно.

Софі страшенно розлютилася, коли отримала офіційний циркуляр від президента країни, тобто від мене. Той указ скасовував її колишнє родове Ротшільд. Замість того моїй дружині належало стати Арахіс-Третьою.

І знову я засміявся — а що мені було робити?

Протягом трьох тижнів після одержання циркуляра Софі аж сатаніла від люті. Якось опівдні, коли гравітація була дуже сильна, вона, ледь пересуваючись, уповзла до мене в овальний кабінет. Софі повідомила, що зненавиділа мене.

Я сприйняв її слова цілком спокійно.

Я давно знав, що мене не створено для щасливого подружнього життя.

— Відверто кажучи, я не думала, що ти дійдеш до такого, Відбере,— провадила Софі,— Я знала, що ти божевільний і що твоя сестра була божевільна. Але я не сподівалася, що ти здатен аж на таке.

Щоб глянути на мене, Софі не доводилося задирати голову. Адже я, так само як і вона, лежав долілиць на підлозі, підборіддям на подушці. Я саме читав цікавий звіт про недавні події в містечку Ербана, штат Іллінойс.

На різдво я подарував Софі крісло на колесах, щоб під час особливо важкої гравітації їй було зручніше пересуватися залами Білого дому.

Зрозуміло, що я поцікавився, чому вона не скористалася моїм подарунком.

— Мені прикро бачити,— сказав я,— що моя дружина лазить навкарачки.

— Але ж я тепер Арахіс, тобто земляний горіх, хіба ти забув? — підколола мене вона.— А земляні горіхи, як відомо, перебувають так низько, що нижче годі собі уявити.

На початку своєї кампанії я вважав, що вирішальним фактором успіху має стати принцип: надане державним указом родове ім'я змінювати забороняється.

Тепер я розумію, що трохи перебрав міру, виявивши таку невблаганність. Нині — і тут, на Острові Смерті, і повсюди — люди змінюють свої другі імена, як кому заманеться. І я не помітив, щоб це завдало шкоди загальній справі.

Що ж до Софі, то я лишився невблаганний.

— Тобі, мабуть, хотілося б дістати ім'я Орел чи там Діамант?— запитав я.

— Хочу бути Ротшільд! — заявила вона.

— У такому разі,— сказав я,— тобі краще податись до Мачу-Пікчу.

Саме туди виїхала більшість її кровних родичів.

— Та невже ж ти такий садист,— вигукнула вона,— що вимагатимеш від мене любові до всіх тих покидьків, які нині виповзають із своїх нір, мов жужелиці? Мов стоноги. Мов слимаки. Мов черви.

— Ну, ну, заспокойся,— мовив я.

— Скажи, Вілбере, коли ти востаннє виглядав за огорожу Білого дому?

І справді, там щодня стовбичили якісь темні типи, що заявляли, ніби вони є родичами мені або Софі.

Пригадую, я бачив там двох близнюків-карликів. Вони тримали над головами транспарант зі словами: «Хай живе влада квітів!»

Пам'ятаю ще жінку, яка поверх вечірньої пурпурової сукні напнула армійський польовий кітель. На голові в неї був старомодний шкіряний шолом перших авіаторів, пілотські окуляри і таке інше. В руках вона тримала жердину з плакатиком: «Слава арахісовій пасті!»

— Софі,— звернувся я до дружини,— то не типові американці стовбичать за огорожею. Ти мала рацію, сказавши, що вони виповзають із темних нір, як ото жужелиці, стоноги та черви. У них ніколи не було ані друзів, ані рідних. Усе своє життя вони думали, що їх, через якусь фатальну помилку, закинули не на ту планету. Бо ніхто ніколи не цікавився ними й не давав їм ніякої роботи.

— Ненавиджу їх! — мовила дружина.

— Ну й ненавидь собі на здоров'я, це нікому не шкодить.

— Ніколи не сподівалася, Вілбере,