Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

без угаву торочив щось про трьох мушкетерів і, усвідомлюючи близьку смерть, просив усіх і кожного зв'язатися з його родиною у Пітсбурзі і передати їм дещо. Перш за все він хотів, щоб за нього помстилися, тому він знову і знову виголошував ім'я того, хто його вбив. І кожен, хто був тоді з ним у вагоні, назавжди затямив ім'я того лиходійника.

«Хто мене вбив?» - раз по раз волав Роланд Вієрі.

І там не було таких, хто б не знав відповіді на це запитання. Відповідь була проста: «Біллі Піліґрім».

* * *

Ну і от...

На десяту ніч скобу вагона, в якому тримали Біллі, вистромили із засува, і двері розчахнулися. Біллі Піліґрім у позі розіп'ятого мученика під гострим кутом звисав з балки. Однією клешнею, яка мала колір біло-синього мармуру, він з останніх сил тримався за ребра вентиляційного вікна. Коли двері відчинилися, він кашлянув, і від того з його заднього отвору випорснула коричнева кашиця. Й це відбулося відповідно до третього закону динаміки, який відкрив сер Ісаак Ньютон. Цей закон доводить, що на кожну дію існує протидія, яка має таку саму силу, але яка спрямована у протилежному напрямку.

Цей закон широко застосовують у ракетобудуванні.

* * *

Потяг зупинився на колії, що підходила під в'язницю. Цю споруду будували як табір винищення для російських військовополонених.

Охоронці, перехняблюючись на всі боки і приязно погукуючи, немов сови, зазирали всередину вагона. Їм ще ніколи не доводилося мати справи з американцями, але вони, безумовно, мали великий досвід роботи з подібним вантажем. І вони знали, що ця біомаса є, по суті, тихоплинною рідиною. На неї не треба горлати, вона й сама тектиме на світло й на звук заспокійливого воркування. Особливо у темряві ночі.

* * *

Єдиним джерелом світла тут була маленька тьмяна лампочка, яка звисала з високого стовпа на іншому кінці станції. В морозній тиші відлунювали лише голоси охоронців, які воркували, мов горлиці. І людська рідина потекла. Вона спочатку накопичувалася у дверях вагонів, а тоді ляпала на землю.

Біллі був передостаннім з двоногих, які дісталися до дверей. Останній був волоцюга. Він уже не був здатний ні текти, ані ляпатися. Він уже не був рідиною, він перетворився на камінь. Отаке.

* * *

Біллі не хотілося зістрибувати з вагона на землю. Він не сумнівався, що варто йому зробити це, як він розсиплеться на друзки, немов скло. Й охоронці, все ще воркуючи, допомогли йому зійти. Вони поставили його на землю і розвернули обличчям до потяга. Тепер це був дуже куций потяг.

Локомотив, тендер, три вагончики - от і все, що від нього лишилося. В останньому вагоні містився пересувний рай для вартових. І там знову був накритий стіл. І на ньому парувала вечеря.

* * *

Під тим стовпом, з якого звисала лампочка, громадилося щось схоже на три копиці. Американців, які були принаджені й зачаровані воркотанням, підігнали до тих трьох копиць, але, як з'ясувалося, то було не сіно і не солома. То був верхній одяг, знятий із мертвих військовополонених. Отаке.

І охоронці дали всім зрозуміти, що кожен безшинельний американець мусить узяти для себе якусь одежину. Мороз, мов цемент, скував весь одяг в одну велику масу, й тепер охоронці, орудуючи багнетами, мов льодорубами, відколювати від неї то якийсь комір, то полу, то рукав абощо, а тоді відривали й решту одежини й кидали її без розбору комусь із військовополонених. Всі шинелі та інший одяг були зашкарублі, горбаті і все ще зберігали форму купи, з якої їх видобули.

Одежина, яка перепала Біллі Піліґрімові, була безнадійно зібгана, геть промерзла і така маленька, що вона скидалася не на пальто, а на якийсь завеликий трикутний капелюх чорного кольору. Вона також була чимось заляпана, і то міг бути як мазут, так і старе полуничне варення. Схоже було також, що до неї примерз якийсь здохлий волохатий звірок. Ця тварина, однак, виявилася хутряним коміром.

Біллі байдуже зиркнув на одяг тих полонених, що стояли поруч. На всіх них були шинелі з мідними ґудзиками або з блискітками чи з шевронами, личками та оторочками, з орлами, цифрами, місяцями чи з зірками. Бо то все були військові шинелі. А Біллі був єдиний, кому дістався одяг убитого цивільного. Отаке.

Потім Біллі та іншим полоненим вказали, куди саме вони мали човгати далі - довкола куцого потяга, за огорожу в'язниці. Там не було нічого такого, що могло б їх принадити, ні тепла, ані якихось виявів нормального життя. Лише довгі, вузькі й низькі бараки, тисячі таких неосвітлених халуп.

Десь загавкав собака. Посилений страхом, луною і покладами зимової тиші, собачий голос дзвенів, як важкий мідний гонг.

* * *

Біллі та інших полонених заманювали вглиб табору, і вони збилися з ліку, скільки воріт за ними замкнулося. Під час цього руху Біллі вперше побачив росіянина. Той стояв сам-один, у повній темряві, схожий на мішок із дрантям, і лише його кругле, пласке обличчя світилося, мов циферблат годинника.

Між ним і Біллі була відстань в один метр, через який проходив колючий дріт. Росіянин не махав йому і нічого не казав, він лише дивився Біллі в саму душу. Й той погляд був переповнений солодкою надією, немов Біллі міг мати для нього якусь гарну новину. Новину, яку він, можливо, й був нездатний збагнути, але гарну новину, тим не менш.

Біллі у напівпритомному стані проходив крізь незчисленні ворота. Трохи отямившись, він побачив, що опинився всередині якогось тральфамадорського будинку. Це приміщення було залите до болю пронизливим світлом, і всі його стіни були облицьовані білими кахлями. Втім, то все діялося не в глибинах галактики, а тут, на Землі. Біллі стояв у табірному санепідемвузлі, де всі полонені мали пройти девошизацію.

Біллі почув команду «роздягайся» і скинув увесь свій одяг. Це також було найперше, що йому веліли зробити, тільки-но він ступив на землю Тральфамадору.

Один із табірних наглядачів двома пальцями обміряв верхню частину правої руки Біллі і запитав у свого напарника, яке військо буде кидати на фронт таке нещастя. Обдивившися решту тіл, вони побачили, що таких доходяг тут було багато.

* * *

Найатлетичніше тіло належало найстаршому з американців, шкільному вчителеві з міста Індіанаполіс. Його звали Едґар Дербі. Вони з Біллі були в різних вагонах. Едґар Дербі їхав разом із Роландом Вієрі, який помер у нього на руках. Отаке. Дербі було сорок чотири роки. Він був такий старий, що навіть