Читати книгу - "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію"

А він знову: «Дядю, — каже, — я його поцілю, гада!»

«Та на кий тобі, — кажу, — біс він здався? Яка тобі вигода, скажи, дурна голово?»

А він одно: «Поцілю та поцілю».

І поцілив-таки, дурень. Австрієць як не закричить, мов заєць, аж у вухах залящало. Підбіг до нього санітар, ізняв із його усе, й сорочку ізняв — а тут холодно, аж зуби цокають, тільки глядячи на нього, і став йому перев’язку робити. А цей дурний ніяк не вгамується.

«Дядю, — каже, — я й санітара поцілю!»

«І не кажи до мене, — кажу. — Я з дурнем і балакати не хочу. А коли ти тут будеш людей без діла стріляти по-дурному, то, ось тобі слово, поцілю тебе самого колись у спину».

Аж тоді вгамувався. Отак-то бувало славно в нас на австрійському фронті.

Древонасадець приязно оглянувсь навколо й побачив безпритульного в траві.

— Диви, Ілько! — сказав він. — Знов ти в мене дошки націляєш. Я ж тобі казав, що встрелю. Ну, лежи, лежи, тільки щоб до хати й близько не підходив.

Древонасадець вибрав вигідне місце і сів на траві крутити собі цигарку.

Торохтів віз, і з лісу виїхав селянин Черепаха, підстьобуючи свого вірного коня Володьку.

— Чи не треба когось одвезти на станцію? — сказав селянин Черепаха. — Я саме їхав по горілку, та коли ото проїжджав повз отой бовдур, що з нього балакає на майдані, то й прочув, що не треба пити горілку, бо здорово шкодить на печінки. То я й завернув сюди — лучче, думаю, замість пити, одвезу когось на станцію.

Селянин Черепаха спинив воза, випріг вірного коня Володьку і пустив його пастись. Сам він сів на траву і попрохав у древонасадця махорки.

— Нехай попасеться Володька, — сказав він гуманно, — а тоді вже й поїдемо. Ще й не пора їхати.

— Альчесто! — раптом сказав Перебийніс. — Ви не повірили мені, коли я казав про гармонійність і пляновість всього вашого життя і вашої подорожі в Слобожанську Швайцарію. Подивіться ж навколо себе: от тут на траві зібралися всі, кого привелося вам зустрічати під час вашої подорожі: от безпритульний велетенко, от добрий древонасадець, от селянин Черепаха, от його вірний кінь Володька і от перед вами я, студент Орест Перебийніс, якого ви ще так недавно називали своїм спасителем.

Перебийніс замовк, і шелест промайнув по кущах, наче десь за ними причаїлася леґендарна баба, химерний витвір нашої уяви, потенціяльна перша жінка доброго древонасадця. На мить здалося, ніби в повітрі запахло печеним буряком і конопляною олією, а на тихій воді озера, мов горошок на бабиній спідниці, лежало кругле латаття. Уже древонасадець схопився на ноги й кинувся по берданку, як шелест знову вщух, і вітер розвіяв аромат печеного буряку. Альчеста підвелася в човні, горда й розгнівана, мов ерехтейська богиня.

— Яка ціна вашій мізерній філософії? — проказала вона розміреним тоном смертельної зневаги. — Ви кажете, що зібралися тут на цій траві всі, кого я зустрічала в своїй останній, в своїй нещасливій подорожі. Коротка ваша пам’ять, синьоре студенте Перебийносе, і боюся я, що не подолаєте ви інтегралів і не зможете будувати нове, щасливе життя.

Де ж доктор Леонардо? Ви забули про нього!

Ах, я готова навіть простити йому, що він не доктор Леонардо Пацці, а якийсь невідомий еспанець Дон Хозе Перейра. Любов не знає націй і для любови немає ні італійців, ні еспанців.

Леонардо, де ти? Леонардо, я люблю тебе й тільки тебе! Леонардо, мій коханий, де ти?

Альчеста тихо схилилася над човном і заплакала. Ніхто не сказав ні слова, всі сиділи тихо й нерушимо. Навіть кінь Володька перестав рвати траву, підняв голову і, здавалося, прислухався.

— Селянине Черепахо, — промовила Альчеста, стримуючи ридання, — запряжіть свого вірного коня Володьку і одвезіть мене на станцію.

Черепаха тихо підвівся і підійшов до коня. Знову шелест шугнув кущами, кінь злякано заіржав і кинувся вбік, кущі розсунулися, і з кущів вийшов доктор Леонардо.

XVI

Він весь був обсипаний тирсою, ішов поволі і затуляв собі обличчя останнім номером італійської газети «Воче-Дель-Пополо».

Поволі, не кажучи ні слова, він підійшов до Альчести і одтулив своє обличчя.

— Альчесто, — сказав він слабким, далеким голосом, — ти покликала мене, і я прийшов.

Альчеста як заніміла дивилася на нього. Так, це був він, виснажений, стомлений, блідий, як привид, обсипаний тирсою, з перебитим носом, але це був доктор Леонардо; живий і коханий, він стояв перед нею.

Немов прокинувшись від тяжкого сну, Альчеста кинулась до Леонардо. Вона мовчки цілувала його пилом припале обличчя, поранений ніс, обтрушувала рученятами тирсу з любимої скуйовдженої голови, цілувала йому руки, плакала, сміялась і знову бралася цілувати. Нарешті, немов потомлена в смерть, вона схилила голівку йому на груди й затихла.

— Коли ми розлучилися з тобою, кохана, — почав Леонардо, — я випадково прочитав у цій газеті, що в передостанньому номері її якийсь безвідповідальний негідник зганьбив моє чесне, незаплямоване ім’я, написавши про мене, що я не є доктор Леонардо, а якийсь еспанець Дон Хозе Перейра.

Але редакція газети «Воче-Дель-Пополо» не забарилася виправити свою помилку. То був передостанній номер, а ось останній.

«Редакція спростовує прикру помилку, що трапилася в передостанньому номері газети з вини коректора. Остаточно з’ясовано, що доктор Леонардо Пацці єдійсно доктор Леонардо Пацці, а не хто інший. Що ж до Дона Хозе Перейра, родом еспанця, то пощастило добути цілком певні відомості, що він насправді є Дон Хозе Перейра, еспанець, а ні в якім разі не наш вельмишановний учений, доктор Леонардо Пацці, який саме відбуває наукову подорож по світу і тепер, як повідомляють, подорожує по Слобожанській Швайцарії».

— Леонардо! — скрикнула Альчеста. — Леонардо! Чи можеш ти простити мене!

— Я шукав тебе, о Альчесто, — просто сказав доктор Леонардо. — Коли я догадався, що якимсь чином тобі до рук потрапив передостанній номер газети «Воче-Дель-Пополо» з клеветницькою заміткою про мене, я втратив свідомість.

Цей номер, якого я сам ще не читав, очевидно, випав з кишені мого пальто під час нашої подорожі, і ти могла його знайти…

— Цей номер знайшов я, — чесно і сміливо сказав Перебийніс. — Але ви розумієте, я не мав у руках останнього номера і хотів щиро і чесно попередити Альчесту. Я винний лише в