Читати книгу - "Я обслуговував англійського короля"

і двома пальцями тицяв на свої очі… За якусь дурничку, хоча б за те, що я бавився його ляльками, він мене якщо б і не забив, то точно прибив би, щоб я вмирав так само довго, як той коцурик, який провинився лише тим, що упадав за його кицькою… Та мало того! Тут, на вокзалі, я раптом збагнув, як сильно отупів за ці півроку в готелі «Тіхота», пасажири займали місця у вагонах, провідники давали знак свистками панові черговому по станції, а я бігаю від одного до другого й питаю: «Прошу?» А коли черговий свистав, мовби питаючи, чи все готове до від’їзду потяга, чи всі двері замкнені, я підбіг до нього й запитав ґречно: «Прошу?» Потяг відвозив пана Вальдена, а я йшов празькими вулицями і знову зі мною сталося таке, що коли поліціянт, який керував рухом на перехресті, пронизливо засвистав, я з розбігу бухнув йому на ноги валізку й запитав: «Прошу?» Отак я і йшов собі вулицями, аж доки дійшов до готелю «Париж».

Готель «Париж» був такий гарний, що я ледь не впав. Стільки дзеркал, стільки мосяжних перил, стільки мосяжних клямок, мосяжних свічників, і таких виґлянцуваних, що все скидалося на золотий палац. Всюди червоні доріжки й скляні двері, наче у замку. Пан Брандейс мене відразу люб’язно прийняв і припровадив до мого покою, то був тимчасовий покій на піддашші, звідки відкривався чудовий краєвид на Прагу, і я вирішив, що, бодай з огляду на той краєвид, буду старатися зостатися тут на постійно. І от я відкрив валізку, щоб повісити фрак і білизну, відчинив шафу і бачу, що вона повна костюмів, відчинив другу шафу, а та була повна плащів, а в третій було повно парасольок, а всередині на дверцятах на шнурочках, прип’ятих великими кнопками, висіло безліч краваток… я витяг плечики і повісив своє вбрання, а потім дивився на Прагу, на дахи, побачив виблискуючий Град, і щойно я поглянув на Град чеських королів, як залили мене сльози і геть забув про готель «Тіхота», тепер я був задоволений, що шеф запідозрив, буцім я хотів украсти празького Ісусика, бо якби шеф не подумав на мене, то зараз я розрівнював би алеї, складав копички сіна і постійно боявся, ану ж звідкись пролунає свисток, тільки тепер я доп’яв, що й рубач мав свисток, і, звісно, саме він був тими всевидющими очима і запасними ногами шефа, він стежив за нами, а свистав зовсім так само, як шеф. Я зійшов униз, було якраз полуднє і кельнери на зміну обідали, я бачив, як їдять палю´шки, варені картопляні палюшки в сухариках, як усім на кухні приносять ті палюшки, бачив і шефа, який теж дістав палюшки і їв їх теж на кухні, так, як і касирка, тільки у головного кухаря та його помічниці була картопля в мундирах, мені теж принесли палюшки в сухариках, шеф посадив мене біля себе і їв разом зі мною, але так якось обережно, ніби задля реклями, мовляв, якщо це можу їсти я, господар, то можете їсти й ви, мої працівники… швидко витер вуста серветкою і повів мене до зали, на початках я мав розносити пиво, я брав з шин-квасу повні кухлі і розставляв їх на таці, аж доки буде повна, і за кожне пиво, яке подавав, я клав на стіл червоне шкельце, так було тут узвичаєно, а старий сивоголовий метрдотель, наче композитор, кивав підборіддям, куди я мав занести пиво, а потім показував тільки очима, і я ані разу не збився, завше ставив там, куди мандрували очі цього красивого метрдотеля, а за годину я вже зрозумів, що старий метрдотель погладив мене поглядом і дав знати, що я йому сподобався, той метрдотель — то була особистість, викапаний кіноактор, або, як у нас казали, «фракман», бо я ще не бачив, аби комусь так пасував фрак, як йому, його постать гармонувала з усім тим дзеркальним простором, а вже пополудні всюди засвітили люстри і настільні лампи у формі свічок, і з кожної лямпочки звисали сльозинки зі шліфованого скла, і я побачив себе в дзеркалах, як несу світле пільзненське пиво, побачив, що тут і я став якийсь інший, що завдяки цим дзеркалам я перестану думати, що я негарний і маленький, бо фрак лежав на мені як ніколи, а коли я стояв біля метрдотеля, що мав біле кучеряве волосся, зачесане так, мовби щойно вийшов від перукаря, я зиркнув у дзеркало й зрозумів, що нічого не хотів би робити іншого, тільки ось так бути тут у залі і обслуговувати гостей з цим метрдотелем, який завжди випромінював теплий спокій, про все знав, усе помічав, пильнував замовлення і постійно усміхався, мовби був на балу або приймав гостей удома. Він знав також, хто, де і за яким столиком ще не отримав страви, і негайно реагував, а також знав, хто хоче розплатитися, бо нікому, як я зауважив, нікому не доводилось підносити руку і шпрінькати пальцями чи махати рахунком, метрдотель дивився так якось дивно, мовби наскрізь прозирав ту масу людей або розглядав усю місцевість з високої вежі, або з корабля — море, і мовби ні на кого й не дивився, але кожен рух гостя і всіх гостей миттєво йому промовляв, чого гість хотів би чи хоче. Я відразу зауважив, що метрдотель не любить молодшого кельнера, він уже поглядом його шпетив, мовляв, той переплутав страви і замість подати свинину на шостий столик подав її на одинадцятий. Уже тиждень я розносив пиво і сам чудово бачив, як цей молодший кельнер, коли несе страву з кухні, в такому розкішному готелі, затримується перед дверима в залу і, гадаючи, що його ніхто не бачить, опускає тацю з висоти очей на висоту серця і ласо дивиться на їжу, і завжди відщипне хоча б кусник того або дрібку тамтого, брав тільки на зуб, аби скуштувати, що воно за страва, мовби тільки пальці запацькає, тільки лизне, та все ж, і ще я побачив, як той гарний метрдотель підловив його на цьому, але нічого не сказав, тільки подивився, а молодший кельнер махнув рукою, підняв тацю до плеча і, копнувши гойдливі двері, вбіг до зали, то був його стиль — бігти так, наче таця падала вперед, так він дріботів ногами, і якщо по правді, то ніхто не відважився б нести стільки тарелів, як той Карел, так звався молодший кельнер, двадцять тарілок накладав собі на