Читати книгу - "В пошуках Аляски"

він щойно зробив прорив у математиці, а за хвилю знову поглянув на мене.— Я здійснив розрахунки і визначив, що ти брешеш.

І він мав рацію. Як я міг покинути батьків, які мило погодилися оплатити моє навчання у «Калвер-Кріку», батьків, які завжди мене любили, тільки через те, що мені, Можливо, подобається дівчина, у якої вже є хлопець? Як я міг кинути їх наодинці з величезною індичкою і морем неїстівного журавлиного соусу? Отож на третій перерві я подзвонив мамі на роботу. Гадаю, я хотів ще раз почути, що вони схвалюють моє рішення залишитися в «Кріку» на День подяки, але я точно не чекав від неї захопленої заяви, що відразу після розмови зі мною вони з татом купили квитки до Англії і планують відзначити День подяки у якомусь палаці — у них буде другий медовий місяць.

— Ого, це... це чудово,— сказав я і швидко повісив слухавку, бо не хотів, щоб вона почула, як я плачу. Аляска, напевно, почула, як я торохнув слухавкою,— коли я відвернувся, вона визирнула з кімнати, але нічого не сказала. Я також мовчки перетнув двір поміж гуртожитками, потім футбольне поле, пройшов через гай, аж дістався струмка і пройшов попід мостом. Сів на камінь, зануривши ноги у темний намул, і заходився жбурляти у воду камінці. Вони шубовстали з лунким «плюсь», заледве чутним за дзюрчанням води. Крізь листя і соснову глицю, наче крізь мереживо, цідилося сонячне проміння, і земля була поцяткована тінями.

Я думав про єдине місце вдома, за яким я скучив: про батьків кабінет з полицями від підлоги до стелі, напханими грубелецькими біографіями, і з чорним шкіряним кріслом, у якому було незручно сидіти — саме настільки, щоб не заснути під час читання. Безглуздо було ото так засмучуватися. Це ж я кинув їх, а здавалося, що навпаки. Безпомильне відчуття підказувало, що я скучив за рідною домівкою.

Кинувши погляд у бік мосту, я побачив, що в яскині на синьому стільці сидить Аляска, і хоча я спочатку думав, що мені хочеться побути на самоті, я незчувся як гукнув:

— Привіт!

Вона не обернулася, і я крикнув:

— Аляско!

Вона підійшла до мене.

— Я тебе шукала,— сказала вона, сівши поруч на камені.

— Привіт.

— Мені дуже прикро, Пампушечку,— сказала вона, обіймаючи мене і кладучи мені голову на плече. Я подумав: вона ж і не знає навіть, що сталося, але все одно це прозвучало щиро.

— Що мені робити?

— Відсвяткуєш День подяки зі мною, дурнику. Тут.

— А ти чому додому не їдеш? — запитав я в неї.

— Я привидів боюся, Пампушечку. А вдома їх повно.

за п’ятдесят два дні до

отому як усі роз’їхалися; потому як з’явилася Полковникова мама на пом’ятому «пиріжку» й Полковник кинув на заднє сидіння свою величезну торбу; потому як він сказав: «Прощатися не люблю. За тиждень побачимося. Не роби нічого такого, чого не зробив би я»; потому як по Лару приїхав зелений лімузин — її тато був єдиним лікарем у якомусь маленькому містечку на півдні Алабами; потому як ми з Аляскою, яка наче й не відала про існування гальм, довезли Такумі до аеропорту; потому як на території школи запанувала моторошна тиша, припинили грюкати двері, стихли музика, регіт і галас, після всього цього:

Ми пішли на футбольне поле, й Аляска повела мене до його краю, де починається гай,— точнісінько так само, як мене вели, перш ніж кинути в озеро. У повному місяці Аляска відкидала тінь — було видно, як талія переходить у стегно,— а за хвилю Аляска зупинилася і сказала:

— Копай.

— Копати? — перепитав я.

— Копай,— підтвердила вона, і ми якийсь час ото так перемовлялися, а відтак я став навколішки і почав розкопувати м’яку чорну землю, аж незабаром натрапив на скло, почав обкопувати його і дістав пляшку рожевого вина — воно називалося «Суничний пагорб», напевне тому, що, якби не скидалося на оцет з крапелькою кленового сиропу, могло б і за суничне зійти.

— У мене є фальшива посвідка,— сказала Аляска,— щоправда, поганенької якості. Коли я опиняюся в крамниці алкоголю, то беру відразу десять пляшок такого вина і горілку для Полковника. Якщо все гаразд, я, вважай, запаслася на цілий семестр. Віддаю Полковнику горілку, він заливає її, куди там він її заливає, а я своє вино закопую в землю.

— Ти просто пірат,— мовив я.

— Атож, матросе. Тільки в цьому семестрі ми випили забагато, тож завтра доведеться їхати знову. Це остання пляшка,— вона відкрутила покришку — корку тут не було,— зробила ковток і передала мені.— Щодо Орла сьогодні не турбуйся. Він сидить і радіє, що майже всі роз’їхалися. Напевно, за цілий місяць перша нагода видалася помастурбувати.

Я все-таки трішки хвилювався, тримаючи пляшку за шийку, але мені хотілося довіряти Алясці, і я вирішив довіряти. Я зробив невеличкий ковточок і, щойно проковтнув, відразу ж відчув, як мене мало не вивернуло тим пекучим сиропом. Вино полізло назад угору стравоходом, але я силувано ковтнув, і ось воно: я це зробив. Я п’ю в школі.

Отак ми лежали у високій траві поміж футбольним полем і гаєм, передавали одне одному пляшку і зводили голови, щоб зробити ковток цього бридкого вина. Згідно з переліком, Аляска принесла роман Курта Воннегута «Колиска для кицьки» і почала читати мені вголос, її тихий голос зливався з кумканням жаб і сюркотанням коників, що тихо стрибали навколо нас. Я слухав не так слова, як мелодію її голосу. Відразу збагнув, що вона це раніше вже багато разів читала: її голос звучав упевнено, вона не робила помилок, чути було, що вона усміхається, і навіть подумалося, що я полюбив би романи, якби мені завжди читала їх Аляска Янг. За часину вона відклала книжку; я відчував тепло, а не сп’яніння, поміж нами лежала пляшка — я грудьми торкався пляшки, вона грудьми торкалася пляшки, але ми не торкалися одне одного, а потім Аляска поклала руку мені на ногу.

Долоня лягла трохи вище коліна, м’яко торкаючись моїх джинсів, вказівний палець лінькувато й повільно окреслював кола на моєму стегні, скрадаючись на внутрішній бік стегна, поміж нами був лише один шар одягу, і Боже, як я її жадав! Лежачи у високій нерухомій траві під п’яним від зірок небом, слухаючи Алясчине ледве чутне ритмічне дихання і