Читати книгу - "Матінка Макрина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Єпископ побагровів, із його очей немовби криваві кажани вилетіли, він схопив сокиру, заніс її — і завмер, завмер, стискаючи руків’я в пальцях щоразу сильніше, немовби на соляний стовп перетворений, так що пальці спочатку білими стали, а потім позеленіли, як у трупа; потім кинув сокиру, яка просвистіла в повітрі якраз біля моїх сідниць — і зрізав шматок ноги. А потім з усієї злості замахнувся й кулаком, зміцненим єпископським перснем, так мені зацідив по обличчю, що аж зуб вилетів. Я відчула його на язику, вийняла його пальцями й кажу: Візьми цей зуб, візьми на пам’ять найпрекраснішого чину, накажи в золото в Москві оправити, нехай його тобі повісять серед орденів, що прикривають твоє кам’яне серце, а він блищатиме сильніше за всі царські зірки й оздоблені хрести, що за них ти душу свою продав! Він зумів ще, вражений словами, вдарити мені по руці, зуб полетів геть у тирсу, але лише на це йому сили вистачило. І тому, що допіру мені дав ляпаса, що тримав сокиру, занесену над шиями моїх сестричок, раптом усі сили покинули його й він упав у руки попів, шепочучи лише задерев’янілим язиком: Розтроюдили мене… розтроюдили… А ми заспівали Те Deum і, повернувшись до нашої в’язниці, ще довго раділи, хоч перев’язування страшних ран небагато радості нам принесло. Ми сиділи разом у підвалі, одна коло другої, і співали подячні гімни, а згори до нас мало не цілу ніч долинав п’яний вереск: це монашки гуляли із Семашком, гучно прославляючи його і Ніколая та співаючи сороміцькі пісні. Минали літургійні години, й отак усі ми відправляли дві літургії, що пересипалися співами: ми — божественну, вони — сатанинську. А хто мав вуха посеред цієї ночі, той почув.
Розділ VI
Нема чого приховувати — правда завжди на яв вийде; і справді, був процес у трибуналі, суддя присудив мені висилку етапом до Любеча[31]. І я йшла туди, як овечка на бійню, бо що ж мене в Любечі чекало? Ненависть родини, зневага, знущання чужих людей. І — не буду приховувати — я втекла з етапу, бо могла, а змогла, бо жандарм дозволив себе підкупити тим, чим дозволяють підкупити себе жандарми — навіть якщо жінка стара, потворна й пошрамлена. Він пішов до сморгонської поліційної управи і сказав їм, що я воліла кинутись у Вілію, ніж сидіти в темниці. Можливо, вони послали туди селян із киями, щоб виловити мій білий, здутий труп, а можливо, махнули рукою, городовий записав що слід у графах, щоби тіло нестривожене пливло далі до Німану й Німаном до моря, щоби з’їли його оселедці та морські хробаки. Не знаю, це не моя справа, я свою частину угоди з жандармом виконала, а те, як він собі потім порадив, уже не моє сумління обтяжує.
Лісами, лісами, харчуючись лише самими підосичниками, рижиками, ягодами чи іноді якимось яблуком, знайденим у траві, я рушила вперед, аби лиш дістатися до більшого міста. І я дійшла до Мінська.
Коли ще у Вільні збиралася сісти на паперті, зупинилася на півкроку, нерішуча: як капітанській дружині руку для милостині простягати? Куди їй подіти погляд, якщо на кінці долоні, що кидає гроші, за передпліччям, плечем, над хутряним коміром вона побачить профіль, знаний їй із того, полкового життя? Але в Мінську я була вже ніким, чужим тілом із чужою головою — і навіть якби хтось із Вільна приїхав, він не впізнав би в клубку посірілої пряжі, який я мала тепер замість обличчя, у цьому бурому клубку між загорнутими шматиною плечима і старою хусткою, що затуляла ковтунуваті патли, не впізнав би мене тієї, колишньої, коли я була ще молодою жінкою, завсідницею салонів. Ірена Вінчева, вдова капітана імператорської армії, зникла, мов у воду канула; хтось тепер, мабуть, казав, що вона подалася на службу до монастиря сестер-бернардинок працювати простою економкою в кухні для хворих і вбогих, хтось інший — що вона там крала і її забрали до буцегарні, але не залишилося по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.