read-books.club » Інше » Легенди Львова. Книга друга 📚 - Українською

Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Легенди Львова. Книга друга" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Інше. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 22 23 24 ... 69
Перейти на сторінку:
було намулисте, і дівчина відчула, як ноги її в’язнуть, провалюючись вище колін. Вона спробувала вхопитися за стебла осоки, але тільки порізала пальці. Якась сила її потягла на глибину. Дівчина зрозуміла, що то її схопив водяник, і в розпачі закричала:

— Прошу пана водяника! Не топіть мене, я вам витчу нові шати!

У ту ж мить щось її підкинуло догори і вона опинилася на березі. Тут і побачила перед собою водяника у зеленій куртці і червоних штанях.

— Ходи за мною, — сказав він і повів дівчину до хатинки, що була під старими вербами біля самої води. Ніколи раніше тут цієї хатинки дівчина не бачила, хоч і частенько сюдою проходила.

В хатинці стояла прядка, а поруч лежала жменька льону.

— Доки не випрядеш увесь льон, не повернешся додому.

Дівчина подумала, що таку маленьку купку випряде за лічені хвилини, і не сперечалася. Водяник зник, а дівчина сіла прясти. Та незабаром вона побачила, що втрапила у неабияку халепу, бо купка ані на пучку не маліла. Пряде вона день, пряде другий, ба й третій, а кінця тому льону нема.

Щоранку приходив водяник, залишав їй на столі кошик, повний їжі і питва, дивився на пряжу, хитав головою і відходив. А ще до хатинки забігали водяникові діти — два малих шибеника, які влітали з галасом і сміхом, якийсь час катулялися та беркицялися по підлозі, а потім з галасом вибігали. Одного дня дівчина, втративши надію на те, що колись закінчить прясти, висмикнула трохи пряжі і скрутила з неї ляльку. Коли хлопчаки знову пригнали до хати, вона їм ту ляльку подарувала. Діти неймовірно втішилися, бо, виявилося, що то була перша цяцька в їхньому житті.

Наступного дня водяникові діти самі стали чіплятися до дівчини, аби та їм ще якісь цяцьки зробила.

— Хіба не бачите, скільки у мене роботи? — відказала дівчина. — От як скінчу прясти цей льон, тоді вам і зроблю цяцьки.

— Та ти його так ніколи не скінчиш прясти, — сказали діти. — Як тільки перевернеш прядку догори ногами, то відразу допрядеш.

Дівчина так і зробила, і справді, за лічені хвилини скінчила прясти. Після цього вона скрутила з пряжі коника і подарувала дітям. У цю мить з’явився водяник.

— Ага, таки вдалося тобі мене здурити, — сказав він.

— Ніхто вас не дурив. Це ви мене дурили. А я свою роботу скінчила.

— Ну-ну, добре. Можеш іти собі додому. А якщо кожної суботи будеш класти у дупло старої верби якусь нову цяцьку для моїх урвителів, то тебе там чекатиме тлустий короп.

З тим вони і розпрощалися. З тих пір дівчина справно щосуботи клала до сухої верби нову цяцьку, а забирала свіжу рибу. А от хатинки, в якій вона провела цілий тиждень, більше так і не побачила.

Ув’язнені душі

Старий Стефан частенько косив траву біля потоку Сорока. Там була висока соковита трава, яку так любили Стефанові кролі. В обідню пору він розв’язував вузлика, повагом краяв сало, хліб і цибулю, і полуднував, запиваючи чистою джерельною водою. А їв він із таким апетитом, що місцевий водяник Хлющ стежив за ним з великим почуттям заздрості. Йому ніколи не доводилося смакувати такими харчами. Очі водяника просто таки прикипали до білого шматка сала, від якого косар відрізав тоненькі скибочки.

Одного дня косар, натомившись, ліг і задрімав. Цього тільки й чекав водяник Хлющ. Він виліз із води, підкрався до косара, розв’язав вузлика і покрав усі харчі, а натомість накидав туди жаб і пуголовків. Та цього не досить: він ще й косаревого бриля підмінив своєю старою дірявою шапкою з очерету.

Косар подрімав, а коли прокинувся, вирішив перекусити. Але з вузлика повистрибували жаби. Тут він побачив на місці свого бриля мокру водяникову шапку і здогадався, чия то робота. Та, зрештою, водяник і не думав ховатися. Він висунув голову з води і зареготав:

— Ге-ге, чи смакував тобі обід? Чи не замала моя шапка?

— Чекай, зелена мармизо, я тобі ще покажу! — помахав йому кулаком косар.

Але наступного дня повторилося те саме. Тоді третього дня Стефан, ідучи на отаву, узяв полапку для щурів, нарихтував її і сховав до торби. Покосивши, він ліг собі в тіні і вдав, ніби спить. Водяник тут як тут — шасть лапою до торби та як заверещить. Тут його косар і впіймав.

— Ой, не бийте мене! — почав проситися водяник. — Я більше не буду. Відпустіть мене.

— Отак просто й відпустити за те, що ти обікрав мене? Через тебе я двічі не обідав. Ти вкрав мого бриля.

— Я поверну вам бриля. А за те сало, яке вкрав, дам вам цілий ятір риби.

— Е ні, цього мало. Твоє щастя, я маю добре серце і відпущу тебе, але поведи мене до себе в гості.

Водяник повагався, але що було робити, погодився. Домовилися вони на неділю.

Стефан вбрав вишиванку, взув нові чоботи і подався у гості. Стефанова хотіла вивідати в чоловіка, куди він іде, але той не сказав.

Водяник чекав на березі, тепер уже вони привіталися, як добрі знайомі і навіть перекинулися кількома словами про погоду. Водяник повів Стефана за собою, біля води шмагонув лозиною і вода розступилася та з’явилася стежка.

Під водою в затінку латаття стояла водяникова хатинка оздоблена барвистими мушлями. Вони зайшли всередину, а там уже водяникова жінка чекає з накритим столом. На столі смажена риба — карасі, начинені коропи, в’ялені щуки. Навіть вино водяник мав, яке робив із коріння аїру. Стефан ласував рибою, а водяник поклав перед собою шмат косаревого сала і їв, аж прицьмакував.

Потім водяник повів гостя показувати йому свої скарби. В кількох скринях під стіною лежали цілі купи коштовностей — годинники, браслети, кульчики, ковтки, персні, каблучки, коралі, намиста.

— То це ви стільки невинних людей втопили?

— Якби кізка не скакала, то би ніжку не зламала, — засміявся водяник. — Нікого я не топив. А безпечні люди самі запливали на глибоке або заплутувалися у покинутих сітях. За чотириста років, відколи я тут поселився, багацько їх назбиралося.

— Кого саме?

— А душ потопельників.

— То ви їх зберігаєте у себе?

— Аякже. Такий порядок. І дід мій зберігав, і батько, а потім і мені у спадок передали. Хочете побачити?

Водяник повів косара у комірку і показав полиці, заставлені глечиками.

1 ... 22 23 24 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди Львова. Книга друга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенди Львова. Книга друга"