Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

Основна праця українського націонал-комунізму - трактат Сергія Мазлаха й Василя Шахрая “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною” (1919). Ця праця містила гостру критику двозначної політики більшовиків стосовно України і завершувалася програмою побудови незалежної української радянської республіки, що вступає в союз з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на засадах справжньої рівності, та створення окремої української комуністичної партії, пов’язаної з російською партією лише через Комуністичний Інтернаціонал. Серед багатьох націоналістичних ухилів у КП(б)У найцікавішою з інтелектуального погляду була, мабуть, справа Миколи Хвильового. Хвильовий (1893-1933), відомий комуністичний прозаїк і есеїст, перетворився з улюбленця режиму на його гострого критика. Наділена харизматичними рисами особистість, що мала великий вплив на молодь та інтелігенцію, Хвильовий проповідував переорієнтацію культури радянської України на Захід, геть від Росії. Націоналістичні ухили в Українській РСР мали відгук і серед українських комуністів в інших країнах. Якийсь час більшість Центрального комітету підпільної Комуністичної партії Західної України була на боці національної опозиції в КП(б)У.

Крах українського комунізму настав у 1930-х роках. Сталін усунув по суті всіх членів старого складу керівництва КП(б)У. Чистка зачепила не лише тих, кого раніше вважали ухильниками, але й тих, що колись повністю підтримували офіційну лінію партії. Однією з перших жертв став доведений до самогубства Микола Скрипник (1872-1933), переконаний ленініст, який протягом багатьох років був авторитетним провідником політики партії у національних питаннях. Сталінський терор, штучно вимушений голод 1933 р., відновлення курсу на русифікацію в Українській РСР завдали нищівного удару українському комунізмові. Переконливим показником розпаду комунізму як власне української течії був швидкий і безповоротний занепад прорадянських симпатій серед українців поза межами СРСР. Напередодні вибуху другої світової війни комуністичний рух у Галичині й на Волині повністю втратив своє значення, зберігши деякий вплив тільки на Закарпатті (у Чехо-Словаччині), у краї найбільш відсталому у національному розвитку серед українських земель.

ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Передусім треба з’ясувати питання семантики. В англійській мові термін “націоналізм” вживається на позначення будь-якого свідомого прагнення до національного самовираження. У такому широкому розумінні про українських патріотів усіх ідеологічних відтінків: демократів, консерваторів і навіть “націонал-комуністів” - можна говорити як про націоналістів. Однак в українській політичній термінології цьому слову звичайно надають особливого, фанатичного відтінку, розуміючи його як палку войовничу й виняткову відданість своїй нації. Щоб уникнути термінологічної плутанини і чітко розмежувати широке та вузьке розуміння слова “націоналізм”, у другому випадку надалі вживатиметься термін “інтегральний націоналізм”.

Націоналістична течія зародилася у 1920-х роках як реакція на поразку змагань за самостійність України. Ядро цього руху склали ветерани української армії, насамперед молоді офіцери, котрі не змирилися з фактом поразки і вирішили продовжити збройну боротьбу за національне визволення революційними, підпільними засобами. Для цього вони вже у 1920 р. створили таємну Українську військову організацію (УВО), командантом якої став полковник Євген Коновалець (1891-1938). Спочатку УВО мислилася як непартійна організація і об’єднувала людей різних політичних переконань.

Друге джерело інтегрального націоналізму треба шукати в колах молодої інтелігенції, переважно студентів, у Львові, Празі та Відні, де в 1920-х роках були великі українські громади. У цих грушах гаряче сперечалися про причини недавнього падіння української державності. Керівників Української Народної Республіки звинувачували у “м’якості” та в тому, що гуманітарними й космополітичними ідеями вони нібито відвернули енергію народу від найвищої мети - національної незалежності. Щоб виправити хиби своїх народницьких попередників, націоналісти закликали плекати “новий дух” безкомпромісної войовничості та рішучого утвердження примату національних інтересів.

Публіцистом, який мав вирішальний вплив на формування ідеології українського інтегрального націоналізму, був Дмитро Донцов (1883-1973). Він народився на Наддніпрянській Україні, вчився у Петербурзі, а згодом поселився у Львові, де став редактором впливового місячника “Літературно-науковий вістник”. У трактаті “Націоналізм” (1926), у числених статтях та памфлетах Донцов, блискучий полеміст, обстоював філософію “національного волюнтаризму”, частково запозичену в Ніцше. Передусім Донцов несе відповідальність за те, що ідеологія українського інтегрального націоналізму набрала войовничо-ірраціонального, антиінтелектуального і волюнтаристського характеру. Особливою рисою позиції Донцова була його незмінна відраза до Росії, не тільки до царської або радянської держави, а й до російського народу і його культури (треба зазначити, що для західних українців, серед яких працював Донцов, першим національним ворогом була не Росія, з якою вони мали досить невеликий досвід відносин, а Польща). Донцов одразу розпочав кампанію проти прорадянських симпатій, поширених тоді у Галичині та на Волині. Подальший трагічний розвиток подій у радянській Україні лише підтвердив передбачення Донцова, а отже, зміцнив його авторитет. Донцов також багато працював у галузі літературної критики, до чого справді мав хист. Він згуртував навколо свого журналу відомих поетів і прозаїків, котрі помітно вплинули на розвиток новітньої української літератури.

Ідеологічні націоналістичні групи та УВО, з яких поступово вийшли ті члени, що мали інші політичні переконання, зближувалися між собою. Вони об’єдналися на Першому конгресі українських націоналістів, що відбувся у Відні 1929 р. На конгресі створено Організацію українських націоналістів (ОУН), провідником якої проголошено Коновальця. ОУН мала поєднати функції “підпільної армії”, яка бореться з іноземними правителями України, і політичного руху, фактично партії (хоча цього слова уникали), що прагне до панівної ролі в українському суспільстві.

Згідно з програмою ОУН, найвищу мету - національну незалежність - належало здобути революційними засобами. Українські маси слід було тримати у стані постійного неспокою, щоб не допустити до закріплення влади “окупантів”. Ланцюг актів терору, вияви громадянської непокори, місцеві сутички та повстання мали перерости невдовзі у велику пожежу, з якої народиться самостійна українська держава. Націоналісти з презирством відкидали будь-яке пристосування політики України до реального стану справ, яке викривали як ганебний опортунізм і зраду національних ідеалів. Вони принципово відмовлялися співпрацювати з усіма іншими українськими партіями і політичними рухами, які, за їхніми словами, були уражені опортунізмом. ОУН бачила майбутню незалежну Україну як диктаторську однопартійну державу. Націоналісти не дуже переймалися соціальними й економічними питаннями, лише дуже загально, висловлюючись за “національну солідарність”, тобто за суспільний лад, у якому боротьба між класами та групами з різними економічними інтересами неухильно згасала б. Було декілька причин, чому інтегральний націоналізм відкидав демократію: переконаність у тому, що насамперед демократія відповідальна за падіння української держави у 1917-1921 роках; обурення політикою західних демократичних держав, що відмовлялися визнати і підтримати українську націю; прагнення наслідувати успіх російських більшовиків і диктаторського режиму Пілсудського в Польщі; а також розуміння, що жорстокості й цинізмові цих іноземних гнобителів можна протистояти лише