Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

І тільки Данґляр не турбувався і не мордувався. Він навіть радів; він помстився ворогові і забезпечив собі на «Фараоні» посаду, якої боявся позбутися. Данґляр був одним із тих обачних людей, що народжуються з пером за вухом і з чорнильницею замість серця; усе, що є на світі, зводилося для нього до віднімання чи множення, і число означало для нього набагато більше, ніж людина, якщо те число збільшувало суму, яку та людина могла зменшити.

Отож Данґляр уклався спати о звичній порі і спав дуже добре.

Отримавши від графа де Сальв’є рекомендаційного листа, поцілувавши Рене в обидві щоки, припавши вустами до руки маркізи де Сен-Меран і потиснувши долоню маркізу, Вільфор сів до коляси і помчав у напрямку Екса.

Приголомшений горем старий Дантес млів од смертельної тривоги.

А що сталося з Едмоном, уже нам відомо.

X. Малий покій у Тюїльрі

Покинемо Вільфора на шляху до Парижа, де він утроє платив за ридвани і мчав щодуху, і, поминувши дві чи три вітальні, заглянемо до малого тюїльрійського покою, із напівциркульним вікном, уславленого тим, що то був улюблений кабінет Наполеона й Людовика XVIII, а потім і Луї-Філіппа.

У тому кабінеті, сидячи за столом із горіхового дерева, який він вивіз із Гартвела і який, унаслідок одної з примх, що притаманні видатним особистостям, він особливо любив, король Людовик XVIII неуважно слухав чоловіка років п’ятдесяти, із сивим чубом, зі шляхетним обличчям, вишукано вбраного. Водночас він робив помітки на полях Горація, видання Ґрифіуса, досить неточного, хоч його величність і шанував цю книжку, бо вона давала йому чималу поживу для хитрих філологічних спостережень.

— То ви кажете, добродію... — мовив король.

— Що я надзвичайно занепокоєний, ваша величносте.

— Справді? Чи не наснилося вам часом сім гладких корів і сім худих?

— Ні, ваша величносте. Це означало б тільки те, що на нас чекає сім щедрих років і сім голодних; а з таким передбачливим державцем, як ваша величність, голоду нема чого боятися.

— То що ж вас непокоїть, любий мій Блякасе?

— Ваша величносте, мені здається, існують усі підстави гадати, що на півдні збирається буря.

— У цьому випадку, любий герцогу, — відказав Людовик XVIII, — мені здається, вам сповістили хибні відомості, бо я, навпаки, знаю, що там пречудова погода.

Той король, хоч і був чоловіком освіченим, полюбляв часом нехитрі дотепи.

— Ваша величносте, — сказав де Блякас, — бодай задля того, щоб заспокоїти вірного слугу, пошліть до Ланґедока, до Провансу та в Дофіне надійних людей, що принесли б точні відомості про настрої в тих трьох провінціях.

— Canimus surdis[5], — відказав король, роблячи собі помітки на полях Горація.

— Ваша величносте, — провадив вельможа, усміхнувшись, щоб показати, що він уторопав рядки того співця Венери, — може, ви й геть маєте рацію, сподіваючись на відданість Франції; та, гадаю, я роб­лю слушно, остерігаючись якоїсь відчайдушної спроби...

— Із чийого боку?

— Із боку Бонапарта чи бодай його прихильників.

— Любий Блякасе, — сказав король, — ваш страх не дає мені працювати.

— А ваш спокій не дає мені спати.

— Зачекайте, любий мій, мені спало на думку пречудове зауваження щодо «Pastor quum traheret»[6]; зачекайте, потім скажете.

Запало мовчання, і король написав дрібнісіньким почерком декілька рядків на полях Горація.

—Продовжуйте, любий герцогу, — сказав він, самовдоволено зводячи голову, як ото людина, яка вважає, що сама наштовхнулася на думку, коли тлумачила думку іншої. — Кажіть, вас слухаю.

— Ваша величносте, — почав Блякас, що спершу сподівався сам скористатися Вільфоровими звістками, — мушу сповістити вам, що не порожні чутки і голослівні застереження непокоять мене. Добромисний чоловік, що заслуговує на мою цілковиту довіру й має від мене доручення спостерігати за півднем Франції — (герцог трохи затнувся, вимовляючи ці слова), — примчав до мене поштовими, щоб сказати: страшенна небезпека загрожує королю. Тим-то я й поквапився до вашої величності.

— Mala ducis avi domum[7], — провадив король, роблячи помітки.

— Може, вашій величності хочеться, щоб я облишив цю тему?

— Ні, ні, любий герцогу, та простягніть руку...

— Яку?

— Яку захочеться вам; он там, ліворуч...

— Тут, ваша величносте?

— Я кажу ліворуч, а ви шукаєте праворуч; я хочу сказати — по ліву руку від мене; там повинне бути донесення міністра поліції від учорашнього числа... Та ось і сам Дандре... Ви ж сказали: пан Дандре? — провадив король, звертаючись до камердинера, який увійшов доповісти про прибуття міністра поліції.

— Так, ваша величносте, барон Дандре, — відказав камердинер.

— Так, бароне, — сказав Людовик XVIII, насилу всміхаючись, — увійдіть, бароне, і розкажіть герцогові всі останні новини про пана Бонапарта. Не приховуйте нічого, хоч яке серйозне було б становище. Чи правда, що острів Ельба — вулкан, і він вивергає війну, наїжачену і вогненну: bella, horrida bella?[8]

Елегантно спираючись на спинку стільця, Дандре відказав:

— Чи зволила ваша величність заглянути до мого вчорашнього донесення?

— Читав я його, читав; та розкажіть самі герцогові, який ніяк не може його знайти, що там написано; розкажіть детально, що робить узурпатор на своєму острові.

— Усі вірні слуги його величності, — обернувся барон до герцога, — мусять радіти останнім новинам, що їх одержали з острова Ельба. Бонапарт...

Дандре зиркнув на Людовика, який, захопившись примітками, і голови не звів.

— Бонапарт, — провадив барон, — смертельно скучає; цілими днями він споглядає роботи саперів у Порто-Лонґоне.

— І чухається задля розваги, — докинув король.

— Чухається? — перепитав герцог. — Що ви хочете сказати цим, ваша величносте?

— А ви забули, що цей великий чоловік, цей герой, цей напівбог потерпає від нашкірної недуги?

— Ще й надто, герцогу, — провадив поліційний міністр, — ми майже певні, що найближчим часом узурпатор зсунеться з глузду.

— Зсунеться з глузду?

— Авжеж; розум його збурений, він то плаче гіркими сльозами, то регоче на всю горлянку; часом він цілі години сидить на березі й кидає камінці у воду, і якщо камінь зробить п’ять чи шість рикошетів, то він тішиться, наче знову виграв битву під Маренго чи Аустерліцом. Погодьтеся, це очевидні прикмети божевілля.

— Або мудрості, пане бароне, — регочучи, сказав Людовик XVIII, — великі полководці давнини на дозвіллі бавилися тим, що жбурляли камінці у воду; он розгорніть Плутарха та загляньте у життя Сципіона Африканського.

Де Блякас замислився, побачивши таку безпечність і міністра, і короля.

Вільфор не зрадив йому всієї своєї таємниці, щоб інший не скористався нею, та все ж таки сказав достатньо, щоб поселити в ньому чималі остороги.

— Продовжуйте, Дандре, — сказав король. — Блякас ще не певен, розкажіть йому, як узурпатор повернувся на шлях істинний.

Поліційний міністр уклонився.

 — На шлях істинний... — прошепотів герцог, дивлячись на короля і Дандре, що промовляли по черзі, наче