Читати книгу - "Все те незриме світло"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наступного ранку — перевірка расової чистоти. Від Вернера треба небагато, крім як здійняти руки чи не моргати, доки інспектор світить йому в очі ліхтариком. Він пітніє й совається. У нього бухкає серце. Лаборант у білому халаті, подих якого відгонить цибулею, виміряє відстань між Вернеровими скронями, обхват його голови, товщину й форму його губ. За допомогою циркуля обміряють його ступні, довжину пальців, відстань між очима й пупом. Міряють його пеніс. Кут нахилу його носа визначають дерев’яним транспортиром.
Другий лаборант визначає колір Вернерових очей за допомогою хроматичної шкали, на якій представлено десь із шістдесят відтінків блакитного. У Вернера очі кольору під назвою himmelblau — небесно-блакитні. Щоб оцінити колір його волосся, чоловік відрізає пасмо й порівнює із тридцятьма іншими пасмами, прикріпленими до дощечки, — від темнішого до світлішого.
— Schnee, — бубонить чоловік і робить запис. Сніг. Вернерове волосся світліше за найсвітліший колір на дощечці.
Вони перевіряють його зір, беруть у нього кров, знімають відбитки пальців. Під полудень йому здається, що в ньому вже виміряне все.
Далі — усні іспити. Скільки в нашій країні націонал-політичних навчальних закладів? Двадцять. Хто наші найвидатніші олімпійці? Він не знає. Коли іменини в нашого фюрера? Двадцятого квітня. Хто наш найвидатніший письменник, що таке Версальський договір, який німецький літак найшвидший?
На третій день знову біг, знову лазіння, знову стрибки. Засікають усе. Лаборанти, представники школи й екзаменатори — усі в уніформах трохи різних відтінків — шкрябають у блокнотах із розлініяним папером й один за одним кладуть аркуші в шкіряні теки із золотою блискавкою на обкладинці.
Хлопці висувають здогади, нетерпляче перешіптуючись.
— Я чув, що в школах є яхти, соколи для полювання і тир.
— Я чув, що вони беруть лише сімох із кожної вікової групи.
— А я чув, що лише чотирьох.
Вони говорять про школу з надією й бравадою: кожен усім серцем хоче, щоб його взяли. Вернер каже собі: «І я теж. І я теж».
Однак, попри його амбіції, часом йому паморочиться в голові; він згадує Юту зі шматками розбитого радіо в руках і відчуває, як у його душу прокрадається сумнів.
Абітурієнти видираються на перешкоди; раз за разом бігають спринт. На п’ятий день троє кидають боротьбу. На шостий здаються ще четверо. Щогодини в танцювальній залі, здається, стає гарячіше й гарячіше, тож на восьмий день і повітря, і стіни, і підлога просочуються гарячим, сильним хлопчачим духом. Щоб пройти останнє випробування, кожен із чотирнадцятирічних хлопців має залізти вгору по драбині, абияк прибитій до стіни. Нагорі, за вісім метрів від землі, дістаючи головою до балок, вони мають ступити на крихітну платформу, заплющити очі й стрибнути на прапор, який унизу тримають дванадцять абітурієнтів.
Найпершому лізти опасистому сільському хлопцеві з Герне. Він досить швидко залізає по драбині, але, щойно ступає на платформу й дивиться на всіх згори вниз, полотніє, а його коліна починають зрадливо дрижати.
— Боягуз, — чується віддалік.
Хлопець поряд із Вернером шепоче:
— Боїться висоти.
Екзаменатор байдуже спостерігає. Хлопець на платформі заглядає за край, наче дивиться в прірву, і заплющується. Його хитає туди-сюди. Тягнуться нескінченні секунди. Екзаменатор вглядається в секундомір. Вернер стискає свій край прапора.
Незабаром на хлопця вже майже ніхто не дивиться, навіть абітурієнти з інших вікових груп. Він ще двічі похитується, перш ніж стає ясно, що ось-ось знепритомніє. І навіть тоді ніхто й пальцем не ворушить, щоб йому допомогти.
Коли він летить перевертом, то відхиляється вбік. Унизу хлопці встигають вчасно повернути прапор, але через свою вагу він вириває полотно в них із рук і падає на підлогу, підігнувши під себе руки, з таким звуком, наче хтось переламав через коліно в’язку трісок.
Хлопець підводиться. Один погляд на його неприродно вигнуті зап’ястки викликає нудоту. Якусь мить він із цікавістю на них дивиться, наче шукаючи у своїй пам’яті підказку, як він тут опинився.
А тоді починає кричати. Вернер відводить погляд. Чотирьом хлопцям наказують винести травмованого геть.
Один за одним решта чотирнадцятиліток залізають по драбині нагору, тремтять і стрибають. Один робить це схлипуючи. Інший, приземлившись, розтягує щиколотку. Ще один, перш ніж стрибнути, збирається на силі щонайменше дві хвилини. П’ятнадцятий хлопець озирає танцювальну залу так, наче вглядається в бурхливе, холодне море, а тоді спускається назад драбиною.
Вернер спостерігає зі свого місця, тримаючи прапор. «Коли настане його черга, — каже він собі, — йому не можна буде вагатися». Заплющивши очі, він бачить індустріальну мапу Цольферайна, вогнедишні заводи, шахтарів, що висипають із ліфтової шахти, мов мурахи, вхід до дев’ятої шахти, з якої не повернувся їхній батько. Юту у вікні загальної кімнати, за завісою дощу, що дивиться, як він іде за єфрейтором додому до гера Зідлера. Згадує смак збитих вершків і цукрової пудри, гладенькі литки Зідлерової дружини.
Їм потрібні виняткові хлопці.
Ми візьмемо тільки найчистіших, тільки найсильніших.
Єдине місце, куди піде твій брат, дівчинко, — це в шахту.
Вернер лізе по драбині. Дерево на щаблинках погано обстружене, тож він на кожній заганяє собі в долоні скалки. Згори червоний прапор із білим колом і чорним хрестом здається неочікувано маленьким. На нього дивляться бліді обличчя. Тут, нагорі, навіть спекотніше, душно, і від запаху поту в нього паморочиться в голові.
Без вагань Вернер стає на край платформи, заплющується й стрибає. Він падає на прапор точно в центрі, й хлопці, що його тримають, охають в один голос.
Він скочується й підводиться, цілісінький. Екзаменатор клацає секундоміром, щось шкрябає в блокноті й підводить погляд. Вони з Вернером ззираються на півсекунди. Може, менше. А тоді чоловік повертається до своїх нотаток.
— Гайль Гітлер! — викрикує Вернер.
Наступний хлопець починає лізти по драбині.
Бретань
Зранку їх підбирає старезний меблевий фургон. Батько допомагає Марі-Лор залізти всередину, де під навоскованим брезентовим тентом примостилося ще з десятеро людей. Двигун реве й ляскає; фургон рідко переганяє пішохода.
Жінка з нормандським акцентом проказує молитву; хтось ділиться з усіма pâté[26]; усе пахне дощем. Над ними не пролітають юнкерси й не обстрілюють їх із кулеметів. Серед пасажирів фургона ніхто і в очі не бачив німця. Півранку Марі-Лор намагається переконати себе в тому, що попередній день був складним випробуванням, вигаданим її батьком, що фургон їде не від Парижа, а в Париж, що ввечері вони повернуться додому. Модель
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.