Читати книгу - "Загублений світ"

Зізнаюся, що вигляд цих порогів підбадьорив мене — це було перше, хоч і слабке, підтвердження вірогідності розповідей Челленджера.

Індіанці перенесли крізь густий чагарник спочатку човни, потім спорядження, а ми, четверо білих, із гвинтівками в руках, йшли ланцюжком, прикриваючи їх від тієї небезпеки, що могла наскочити з лісу. До вечора наша партія щасливо минула пороги, піднялася миль на десять вгору рікою і зупинилася на нічліг. За моїми приблизними розрахунками, до цього часу Амазонка була щонайменше за сотню миль за нами.

Рано-вранці наступного дня відбулися важливі події. Професор Челленджер від самого світанку вдивлявся в обидва береги, явно чимось стурбований. Але ось він радісно скрикнув і показав на дерево, що низько нависло над водою.

— Як по-вашому, що це? — запитав він.

— Пальма ассаї, звичайно, — сказав Саммерлі.

— Правильно. І ця сама пальма служила мені головною прикметою. Ще з півмилі вгору тим берегом, і ми підійдемо до схованої в хащі протоки. Дерева стоять там суцільною стіною, а за ними ховається таємниця. Ген бачите — темний чагарник змінюється яскраво-зеленим очеретом. Там серед високих тополь і є двері в Невідому країну. Зараз ви самі в усьому переконаєтеся. Нумо, вперед!

І дійсно, нам залишалося тільки дивуватися. Підпливши до того місця, де починалися зарості яскраво-зеленого очерету, ми врізалися в них, потім ярдів сто вели обидва човни, відштовхуючись від берега жердинами, і, нарешті, вийшли в тиху неглибоку річку з піщаним дном, яке виднілося крізь прозору воду. Її вузькі береги були вкриті пишною зеленню.

Той, хто не помітив би, що замість густого чагарника тут росте очерет, ніколи б не здогадався про існування цієї річки і чарівного царства, яке відкривається за нею.

Так, це було воістину чарівне царство! Таку пишноту може намалювати тільки найпалкіша людська фантазія. Густі гілки спліталися в нас над головою, утворюючи природне зелене склепіння, а крізь цей живий тунель струменіла прозоро-зелена ріка. Прекрасна сама по собі, вона здавалася ще чудовішою від тих вигадливих відблисків, які кидали на неї приглушені зеленню яскраві промені сонця. Чиста, немов кришталь, нерухома, як дзеркало, водна гладінь, що зеленіла поруч берегів, як айсберг, блискала крізь різьблену арку листя, затягаючись брижами під ударами наших весел. Це був шлях, гідний країни чудес, до якої він вів.

Тепер індіанці ніяк не давали про себе знати, зате тварини почали траплятися частіше, і їхня довірливість свідчила про те, що вони ще не зустрічалися з мисливцем. Пухнасті бархатисто-чорні мавпочки зі сліпучо білими зубами і хитруватими оченятами проводжали нас пронизливою тріскотнею. Іноді з важким сплеском зривався з берега у воду кайман. Якось важкий тапір визирнув з кущів і, постоявши хвилину, важкими кроками побрів у хащу. Потім серед дерев майнуло гнучке тіло великої пуми; вона озирнулася на ходу, і через руде плече на нас блиснули сповнені ненависті зелені очі. Птахів тут було безліч, особливо болотних. На кожному стовбурі, що навис над водою, зграйками сиділи ібіси, чаплі, лелеки — блакитні, яскраво-червоні, білі, а кришталево-чиста вода так і кишіла рибами всіх кольорів веселки.

Ми пливли крізь цей золотаво-зелений тунель три дні. Дивлячись удалину, важко було відрізнити, де кінчається зелена вода і де починається зелене склепіння над нею. Ніщо не порушувало глибокого спокою цієї ріки — слідів людини тут не було.

— Індіанців немає. Вони бояться Курупурі, — сказав якось Гомес.

— Курупурі — це лісовий дух, — пояснив лорд Джон. — Тут цим ім’ям називають усе, що може загрожувати людині. Бідолахи тубільці бояться навіть заглянути сюди — їм здається, начебто в цих місцях криється щось страшне.

На третій день нам стало ясно, що човни треба залишити: ріка починала швидко міліти, і вони раз у раз шкребли днищем об пісок. Під кінець ми витягли їх з води і розташувалися на ніч у прибережному чагарнику. Вранці лорд Джон і я пройшли милі дві лісом паралельно річці і, переконавшись, що вона міліє все більше і більше, повернулися з цією звісткою до професора Челленджера, тим самим підтвердивши його припущення, що ми досягли крайньої точки, далі якої на човнах іти не можна. Тоді ми витягли їх ще вище на берег, сховали в кущах і зробили на сусідньому дереві позначку, щоб розшукати свою схованку на зворотному шляху. Потім, розподіливши між собою поклажу — гвинтівки, патрони, провізію, ковдри, намет і інший скарб, — звалили тюки на плечі і знову рушили в дорогу, останній етап якої обіцяв нам набагато більші труднощі, ніж початок.

Цей ранок, на біду, ознаменувався сутичкою між нашими двома півнями. Приєднавшись до нас, Челленджер одразу ж узяв експедицію під свою оруду, на явне невдоволення Саммерлі. І як тільки Челленджер віддав розпорядження своєму колезі (нести анероїдний барометр, усього тільки!), стався вибух.

— Дозвольте запитати, сер, — із грізним спокоєм промовив Саммерлі, — за яким правом ви командуєте нами?

Челленджер спалахнув і весь так і наїжився:

— За правом начальника експедиції, професоре Саммерлі!

— Змушений заявити, сер, що я вас таким не визнаю.

— От як! — Челленджер з воістину слонячою грацією відважив йому глузливий уклін. — Тоді, може, ви зволите вказати мені моє місце серед вас?

— Будь ласка, сер. Ви — людина, слова якої взяті під сумнів, а ми — члени комісії, створеної для того, щоб перевірити вас. Ви йдете зі своїми суддями, сер!

— Боже милостивий! — скрикнув Челленджер, сідаючи на перевернений човен. — У такому разі будьте ласкаві йти своєю дорогою, а я не кваплячись піду за вами. Оскільки я не очолюю цю експедицію, мені нема чого йти на її чолі.

Дякувати Богові, у нашій партії знайшлися дві розсудливі людини — лорд Джон і я, — інакше навіженість і гарячковість наших учених мужів призвели б до того, що ми повернулися б у Лондон голіруч. Скільки знадобилося сперечань, домовленостей, пояснень, перш ніж ми втихомирили їх! Нарешті Саммерлі рушив уперед, попихкуючи люлькою і презирливо посміхаючись, а Челленджер з бурчанням пішов за ним. На щастя, ми ще за кілька днів до того встигли виявити, що обидва наші мудреці ні за що мають доктора Іллінгворта з Единбурга, і це врятувало нас. Надалі варто було нам тільки згадати ім’я шотландського зоолога, як сварки, що назрівали, моментально стихали, обидва професори укладали тимчасовий союз і дружно накидалися на свого спільного суперника.

Рухаючись один за одним уздовж берега, ми незабаром виявили, що ріка поступово перетворилася на вузький струмок, а він, у свою чергу, загубився в трясовині, що заросла зеленим губчастим мохом, у який наші ноги занурювалися по коліно. У цьому