Читати книгу - "Диво"

Отоді й прийшла до нього Величка.

— Сивоок! — гукнула тихенько, мабуть остерігаючись, щоб її не почув батько.— Ти там?

— Тут, Величко.

Вона заплакала.

— Не плач,— сказав він.

Вона заплакала ще дужче.

— Я приніс тобі синю квітку,— сказав він.

Вона й далі плакала.

— Але вони відібрали,— сказав він.

Вона тільки й могла, що плакати.

— Не плач, а то й я заплачу,— сказав він.

Тоді вона перестала.

— Ось я виберуся звідси, то принесу тобі квітку неодмінно,— сказав він.

— Тут такі важкі колоди,— знов заплакала Величка.

— То нічого,— сказав він.

— Я принесла тобі хліба і вепрятини, але колоди такі важкі.

— Не біда,— сказав він.

— Я й завтра прийду,» — вона не переставала плакати.

— Ждатиму тебе,— сказав він.

Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямі не застала. Вдосвіта його витягли звідти Ситник і Тюха, міцно зв’язали руки сирицею, підвели до знайомого вже хлопцеві візка, на якому тепер темніла невеличка гнута буда. Сивоока заштовхали у візок, спереду сів Ситник, ховаючись під будою, по якій торохтів краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, і знов воля оточила хлопця. Щоправда, мав він зв’язані руки, був голодний і виснажений без міри, і без того мокрого його й далі шмагав безжальний дощ, бо місця під будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже була воля, бо не сидів більше в ямі і вирвався з дубових обіймів жахливого гостроколу. Такий був радий, що навіть не подумав, куди й навіщо везе його Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нізащо, бо в своїй дитячій наївності, яку чимдуж підтримував у ньому чесний Родим, Сивоок і в гадці не мав, що на тій великій і вільній землі, де він зростав, можуть продавати людей за срібні гривні так само, як продавав колись Родим глиняні горщики і глиняних богів.

Та хоч і не відав нічого про своє майбутнє Сивоок, знав уже гаразд, що сподіватися добра від усміхненого Ситника йому не слід, і незабаром по виїзді радість від волі змінилася в хлопцевому серці тривогою, він совався в візку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочувані безперервним дощем щоки і отак, ворушачись, став відчувати, що сириця в нього на руках намокає більше та більше, стає слизькою, і здається, варто лиш трохи напружитися — і ти вивільнишся. Сивоок смикнувся раз і вдруге, мало не втративши рівноваги, схитнувся до Ситника, той помітив хлопцеве вовтузіння, засміявся:

— В буду хочеш? Нічого, покупайся на дощику, смердиш вельми.

Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгадає його потаємний намір — і тоді кінець усім сподіванням. Але як тільки проїхали ще трохи і Ситник, діставши з торби добрий кусень вудженини, став закладати за обидві щоки, Сивоок знову взявся за своє. Сириця, хоч була м’яка і слизька, не дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав’язі, а тут ще доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер був заклопотаний їдвом, смачно плямкав, сопів, зригував, мов жирний гусак, знов відхоплював величезні шматки, жадібно ковтав, аж Сивоокові видно було, як після кожного ковтка ніби корч проходить по Ситниковій спині, і він ще більше ненавидів і самого Ситника, і те, як він жере, ненавидів пахощі вепрятини, од яких у голодному животі йшли млості.

І до Ситника знов дійшло щось — чи то необережний порух Сивооків, чи то зітхання хлопцеве, він недбало плямкнув через плече до малого товстими губами, насилу проштовхуючи слова крізь запханий рот, промимрив:

— Не схотів шануватися. Жив би собі з Тюхою. У мене добре.

— Тюха-Матюха! — мало не плачучи, відбуркнув Сивоок, якому не хотілося мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не міг, щоб не висловити свою зненависть і до нього, і до його дурнуватого холопа.— Тюха-Матюха! — повторив, вважаючи, що знайшов саме ті слова, які якнайстисліше передають його зневагу і ненависть.

— Хочеш шматочок? — спитав подобрілим голосом Ситник.

Сивоок мовчав. Що мав відказувати на таке відверте знущання? Але Ситника заїдала добрість. Він пошпортався в торбині, дістав звідти шматок хліба, тицьнув його, не дивлячись, до рота Сивоокові, потримав, поки той відкусив, потім так само наосліп подав йому шмат м’яса, в яке хлопцеві зуби вчепилися вже з більшою поквапливістю без жодних вагань.

— Смачно, правда? — чавкаючи, спитав Ситник.

— У-ум! — промимрив Сивоок, вдаючи, що зручніше вмощується, і водночас щосили смикаючи ліву руку з ослизлої, мов жаба, сириці. Рука мовби проскочила крізь вузол, але потім застряла ще міцніше, однак Сивоокові чомусь здавалося, що вона от-от має виприснути, і він, не гаючись, став уперто тягти її на волю.

— Шанувався б, то щодня б мав повен рот такої вепрятини,— правив своє Ситник.— Я добрий. Хочеш ще?

І, не ждучи відповіді, знов подав Сивоокові напереміну шмат хліба і шмат вепрятини, і хлопцеві зуби без перепрошувань зробили своє діло, аж сам медовар здивувався і хихикнув:

— Ой жереш!

А в Сивоока вже були вільні руки. Щоправда, на правій ще, висіла сириця, але то вже його не турбувало. Тепер він мав інший клопіт: чи стрибати з візка відразу, чи підождати, поки Ситник його нагодує як слід, бо голодне його молоде тіло аж стогнало від бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що ліпшого місця ждати не випадає, і рішуче зробив вибір між волею і ситістю.

Навідліг полоснув Ситника мокрими вузлами сириці по ситій мордяці, вискочив з візка і покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара:

— Ой, убив! Ой, ой, ой!

Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще більше, тепер уже від люті на втікача й на худобину, а що дужче він кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п’ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцеві на шляху, Сивоок перелетів його, розплескуючи увсібіч скаламучену воду, в грузькому полі мало не зав’язнув, вчасно схаменувся і пустився в оббіг, утікав од Ситника, прославляючи волю і кленучи цей голий, відкритий усім очам край, де годі знайти прихисток і сховок. Ніколи він не повернеться сюди, ніколи! Не вийде з пущі, зостанеться там назавжди серед могутніх дерев, серед звірів, які живуть самі по собі і не заважають тобі теж жити, як хочеш.

…Лучук вже й не ждав свого товариша.