Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

Покладаючись на чуття, Макменемі вирішив не розкривати, що він детектив із розслідування вбивств. Замість того щоб вести Льюїнґдона до «вбивчого» відділу, він повів його до відділу злочинів із кредитними картками та — вдавши, що його цікавить лише незаконне використання картки, — ні словом не обмовився про вбивство Енніка. Маючи в кишені куртки невеличкий диктофон, детектив записав допит.

У відповідь на запитання Макменемі про свою біографію Льюїнґдон розповів, що працює техніком у «Роквелл інтернешнл» у Колумбусі й останні вісім років мешкає на Іст-Мейн-стрит у Кіркерсвіллі, штат Огайо. До того мешкав у Ньюарку. За обома адресами він проживав зі своєю дружиною Ділейн, з якою одружений близько року. До одруження, сказав Льюїнґдон, він до тридцяти семи років жив із матір’ю.

Перевірка в базі показала, що раніше його вже заарештовували в Колумбусі за дрібні крадіжки, зберігання знарядь злочинів, носіння прихованої зброї та непристойну поведінку. Судових вироків не було.

На питання про застосування кредитних карток Енніка Льюїнґдон зізнався, що робив із ними закупи в «К-марті», «Рінку» й «Онтаріо», перш ніж його піймала продавчиня «Вулко», — купив іграшок на сорок п’ять доларів для жінчиних дітей. Коли спитали, як до його рук потрапили ці картки, він запевнив, що знайшов напередодні, коли змушений був вийти на трасу, щоб замінити пробиту шину, і помітив їх у траві на узбіччі.

— Якою була погода? — спитав Макменемі.

— Сухо й вітряно, — відповів Льюїнґдон.

— Неправда, Ґері. Нічого, якщо я зватиму вас Ґері? Мені достеменно відомо, що в той день постійно лило.

Макменемі потягнувся по гаманець Льюїнґдона, що лежав перед ними на столі.

— Маєте ще якісь папірці з ім’ям Енніка? Не проти, якщо я подивлюся?

Льюїнґдон знизав плечима:

— Та дивіться.

Проглядаючи вміст гаманця, Макменемі не побачив нічого Еннікового, але здивувався, знайшовши чек із магазину «Гільза» в Ньюарку, Огайо, на 22-каліберний напівавтоматичний «Штурм Рюґер» і набої. Чек був виданий на ім’я Ділейн Лі Ґраммен.

— Що це, Ґері?

Льюїнґдон подивився на чек, потім підняв очі на детектива й відкинувся в кріслі, знизуючи плечима й перевертаючи руки долонями вгору на знак відкритості.

— Вона купила його мені в подарунок на день народження.

Макменемі зателефонував своєму напарникові, детективу Чарльзу «Сему» Вомельдорфу, і розповів про знахідку. Чекаючи на прибуття Сема, Макменемі спитав Льюїнґдона, навіщо той пішов купувати іграшки з кредитною карткою покійника.

— Я вирішив, що це чудова нагода дістати подарунки на Різдво.

— Троє дітей, еге ж?

— Так, гарні діти. Збираюся всиновити їх.

Коли прибув його напарник Вомельдорф, Макменемі, керуючись інтуїцією, вирішив перевірити, чи вдасться спровокувати Льюїнґдона. Він зауважив, що Джозеф Еннік був знайдений у себе в гаражі мертвим, зі спущеними штанами, і поцікавився, чи були між ними двома сексуальні стосунки.

Обличчя Льюїнґдона спалахнуло гнівом — уперше спокійний чоловік в окулярах проявив емоції.

— Я не педик, чорт забирай. Нічого такого не було.

— То розкажіть мені, що сталося.

Зрештою Льюїнґдон зізнався у вбивстві Джозефа Енніка.

За його словами, він стежив за Енніком і знав, що той регулярно приїздить до свого гаража між одинадцятою й одинадцятою тридцять ночі. Припаркувавши власну машину поблизу, він зачекав у кутку. Вуличний ліхтар освітлював провулок — Льюїнґдон казав, що подумував навіть стрельнути по ліхтарю, але вирішив, що не треба.

Макменемі не міг повірити своєму везінню — чуття спрацювало, він легко розкрив убивство Енніка.

— Хіба це не було ризиковано? А шум від пострілу? — спитав Макменемі.

— Ні, у мене на пістолеті той, глушник — сам його зробив, і шуму від нього було б не більше, ніж від іграшкового пістолетика.

Коли Ґері розповів про вбивство Енніка, Макменемі перезирнувся з Вомельдорфом і вирішив розіграти ще одну довгу подачу.

— Знаєте, Ґері, це страшенно дивно. Ось ви користуєтеся 22-каліберним пістолетом. Ви причетні до «вбивств 22 калібру»?

Ґері відхилився назад разом зі стільцем, дивлячись у стелю, і повільно облизнув язиком губи — ті були геть сухі. Він сказав лише:

— А ви розумні.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Макменемі, дражнячи його. — Ви, очевидно, намагаєтесь копіювати їх за допомогою пістолета 22 калібру.

Ґері всміхнувся.

— Майже вгадали.

— Гей, про що ви кажете, Ґері? Ну ж бо, ви маєте стосунок до них?

— Не хочу розпочинати цирк о такій порі.

— Послухайте, Ґері, — втрутився Вомельдорф, — пістолет 22 калібру, який ми шукаємо, це «Штьоґер Люґер». Ви якось до цього причетні?

— Пістолет, який я маю — не той, що у вас у розшуку.

Макменемі відчув, як волосся в нього на потилиці стає дибки. 22-каліберний «Штурм Рюґер» Льюїнґдона був дуже подібний до 22-каліберного «Штьоґер Люґера», і він мав бути добре знайомий із пістолетом, який розшукує поліція трьох округів, щоб знати різницю між ними двома.

— Де нам знайти «Рюґер», з якого ви застрелили Енніка? — спитав Макменемі.

Запала тривала пауза, наче Льюїнґдон обмірковував рішення. Потім він знизав плечима.

— У мене вдома, у шкіряному ранці в шафі в коридорі. Там ви знайдете гаманець Енніка з його водійським посвідченням. Те, що лишилося від грошей — десь баксів п’ятдесят, — буде на полиці шафки в моїй спальні.

— Що ви зробили з рештою грошей? — спитав Вомельдорф.

Ґері зітхнув.

— Сплатив рахунки. П’ятдесят дев’ять доларів за газ… та інше.

— Гаразд, — мовив Вомельдорф, — а інша зброя?

— Коли увійдете в дім, знайдете три ручні пістолети 22 калібру, «Ґленфілд», 410-й дробовик і «Вінчестер» 30-30, — він усміхнувся, немов був трохи збентежений. — Вам не доведеться перевертати будинок догори дриґом. Унизу, у підвалі, є майстерня, а одразу ліворуч — коробка. Коли увійдете до майстерні, просто подивіться ліворуч і вниз. У тій коробці ви знайдете два пістолети 38 калібру…

О дев’ятій вечора Макменемі вийшов у сусідній кабінет відділу вбивств і зателефонував додому своєму керівникові, сержанту Біллу Стекмену.

— Послухай, Стеку, ми тут узяли типа на ім’я Ґері Льюїнґдон, який зізнався у вбивстві Енніка, і я знайшов чек на 22-каліберний напівавтоматичний «Штурм Рюґер». Я хочу взяти ордер на обшук в окрузі Лікінґ, щоб оглянути будинок, і мені знадобиться підмога.

— Постривай, — сказав Стекмен. — Я їду. Дай мені півгодини.

Макменемі повернувся до кімнати для допитів.

— Хочу спитати вас іще раз, Ґері, — мовив Макменемі, досі жартома, бо не вірив, що Льюїнґдон замішаний у чомусь, крім убивства Енніка, — чи причетні ви до «вбивств 22 калібру»?

Ґері сором’язливо всміхнувся й знов облизав губи.

— Просто їдьте і знайдіть зброю. Матимете зброю — приходьте, поговоримо.

Близько дев’ятої тридцяти Стекмен прибув до Детективного бюро, і Макменемі розповів йому, що вони мають. Ґері Льюїнґдон не лише зізнався в убивстві Енніка — він не заперечував, що також причетний до «вбивств 22 калібру».

— Гаразд, — відповів Стекмен, — телефонуйте Бобу Каппу та Кларенсу Сорреллу й скажіть, нехай їдуть сюди.

Потім він зв’язався з Департаментом шерифа округу Лікінґ і попросив лейтенанта Пола Шорта про допомогу.

Станом на першу ночі 10 грудня Ґері Льюїнґдон був закутий у ланцюги для перевезення до Франклінської окружної в’язниці. Він глянув на Макменемі й Вомельдорфа, обвів пальцем циферблат свого наручного годинника й усміхнувся.

— Я маю приблизно півтори години на сон, бо вам знадобиться двадцять хвилин, щоб доїхати до Кіркерсвілля,