Читати книгу - "Джерело"

прозоріший за повітря; почуватися нормальнішою, ніж завжди. Лише дрібниці мали значення: тонкий шовк її короткої чорної сукні й те, як вона натягувалася на колінах, рух пальців у взутті, коли вона ворушила ногами, напис «Обіди в Денні» золотими літерами на темній шибі вікна, що промайнуло повз неї.

Вона була дуже весела під час вечері, що її влаштувала дружина банкіра, впливового Ґейлового приятеля, прізвища якого вона не пам'ятала. Це була чудова вечеря у величезному особняку на Лонґ-Айленді. Вони були неймовірно щасливі бачити її й дуже засмутилися, що не зміг приїхати Ґейл. Вона з'їдала все, що перед нею ставили. Мала несамовитий апетит — як у ті рідкісні миті дитинства, коли вона поверталася додому, весь день пробігавши в лісі, та її мати страшенно раділа, бо боялася, що вона матиме анемію.

Вона розважала присутніх за столом історіями зі свого дитинства, вона змусила їх реготати — і це була найвеселіша вечірка з усіх, що їх могли згадати господарі. Згодом, у вітальні з вікнами, широко відчиненими в темне небо — безмісячне небо, що тяглося позаду дерев, позаду будинків аж до узбережжя Іст-Ріверу, — вона сміялася і щось розповідала, всміхалася людям навколо так тепло, що вони теж узялися розповідати про найдорожче для них; вона любила цих людей, і вони відчували її любов, вона любила всіх людей на землі, а одна жінка сказала їй:

— Домінік, я й не знала, що ти можеш бути така чарівна.

І вона відповіла:

— У цьому світі я не маю жодних клопотів.

Але насправді вона не зауважувала нічого, крім годинника на зап'ястку, знаючи, що мусить вийти звідси о десятій п'ятдесят. Їй не спадало на думку, що вона скаже, виходячи, але о десятій сорок п'ять попрощалася, рішуче і переконливо, а о десятій п'ятдесят її нога була вже на педалі акселератора.

Це був закритий двомісний автомобіль, чорний із червоною шкіряною оббивкою. Вона подумала, як прекрасно Джон, водій, відполірував цю червону шкіру. Від цього автомобіля нічого не залишиться, і було дуже доречно, що за своєї останньої подорожі машина мала якнайкращий вигляд. Як дівчина своєї першої шлюбної ночі. «Я ніколи не вбиралася для першої ночі — у мене не було цієї першої ночі — з мене лише щось зірвали, і на моїх зубах залишився присмак кар'єрного пилу».

Побачивши чорні вертикальні смуги із цятками світла на бічному склі, вона здивувалася, що ж сталося зі склом. Потім зрозуміла, що їде вздовж Іст-Ріверу, а з іншого боку — Нью-Йорк. Вона сміялася і думала: «Ні, це не Нью-Йорк, це картинка, наклеєна на вікно моєї машини, все це, тут, на маленькій панелі біля моєї руки, це все моє зараз, — вона обвела рукою будинки від Беттері-парку до мосту Квінсборо, — Рорк, це моє, і я дарую це тобі».

Постать нічного сторожа вдалечині зменшилася до сорока сантиметрів. «Коли вона зменшиться до двадцяти п'яти сантиметрів, я почну», — подумала Домінік. Вона стояла біля автомобіля і хотіла, щоб сторож ішов швидше.

Чорна маса будинку підпирала небо в одній точці. Решта неба інтимно близько нависла над пласкою землею. Найближчі вулиці та будинки перебували на відстані багатьох років, далеко на обрії, нерівні зубці з проміжками, наче зубці зламаної пилки.

Вона відчувала під підошвами тонких туфель велику гальку; було неприємно, але вона не могла поворушити ногою, щоб галька не зашелестіла. Вона була сама. Вона знала, що він зараз десь у будинку, через дорогу від неї. Не було чути ані звуку, в будівлі не світилося жодне вікно; лише білі хрести на чорних вікнах. Йому не потрібно було світло; він знав кожен коридор, кожен сходовий майданчик.

Постать сторожа зменшилася. Вона рвучко відчинила дверцята машини, залишила всередині свій капелюшок і сумку й зачинила двері. Вона почула гуркітливий звук, коли вже перебігала через дорогу і минала порожню ділянку, віддаляючись від будівлі.

Вона відчувала, як шовк сукні обліплює її ноги, і це слугувало відчутною ознакою бігу, підштовхувало її рухатися, прориватися крізь цей бар'єр так швидко, як вона лише могла. Земля була вкрита вибоїнами і сухою грязюкою. Одного разу вона впала, але зрозуміла це лише тоді, коли підвелася і побігла знову.

У темряві вона побачила траншею. Зістрибнувши вниз, стала навколішки, а потім витягнулася долілиць, сховавши обличчя і притиснувшись ротом до землі.

Вона відчувала, як здригаються її стегна і конвульсивно скрутила тіло, щоб відчути землю ногами, грудьми, шкірою рук. Це було наче лежати в Рорковому ліжку.

Звук вибуху лупонув її в потилицю. Вона відчула поштовх землі, що підкинув її на ноги, підсовуючи до краю траншеї. Верхня частина будівлі Кортландту похилилася і нерухомо застигла, аж поки на неї насунулася ламана лінія неба і розрізала навпіл. Потім ця смуга перетворилася на бірюзове сяйво. Верхньої частини будинку вже не було, лише віконні рами і балки розліталися навсібіч, розкидаючи будинок небом, довгий, тонкий червоний язик полум'я вистрілив із центру: ще один удар, а потім іще, сліпучий спалах, і скляні шиби хмарочосів за рікою зблиснули лелітками.

Вона забула, що він наказав їй лежати нерухомо, тому підвелася, а скло й уламки понівеченого металу сипалися навколо неї дощем. У спалаху, коли стіни почали валитися і будівля відкрилася наче сонце, що випливло з-за хмар, вона думала про те, що він десь там, будівельник, змушений руйнувати, який знав кожну вразливу ділянку цієї будівлі, який створив чутливий баланс навантажень та опор; вона думала про те, як він обирав ці ключові ділянки, встановлював вибухівку, — лікар, який став убивцею, вміло розтинаючи одним рухом серце, мозок і легені. Він був там, він це бачив і те що він зробив, завдало більше болю йому, а не будівлі. Але він був там і радів із цього.

На частку секунди вона побачила місто, охоплене світлом, зауважила віконні прорізи та приступки за кілометри звідти, але думала про темні кімнати та стелі, що їх лизав вогонь, і дивилася на верхівки башт, освітлених проти неба, — її та його місто.

— Рорк! — кричала вона. — Рорк! Рорк! — І не розуміла, що кричить. Вона не чула в гуркоті свого голосу.

Потім вона побігла навскіс полем до задимленої руїни, ступаючи по скалках, кожен крок — на повну ступню, тому що насолоджувалася болем. Але жодного болю не відчувала. Землю вкрило, наче тентом, туманом. Вона почула завивання сирен здалеку.

Її машина і досі була машиною, хоча задні колеса розплющило уламком системи опалення, а на капоті лежали двері ліфта. Вона заповзла на сидіння. Мусила мати такий вигляд,