Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Настка задрижала в душі на ті слова, успокоїлася і утерла сльози.

– Я тебе люблю, Грицю… ти ж мій, – сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. – Ми собі по слові, Грицю… Чуєш? – питає, просить, а очима, що миготять неспокійно, грозить. – Ми собі по слові. Мене ти не здуриш…

– Чув уже. Коли скінчиш? – скипів нараз Гриць. – Я що знав, сказав тобі по правді, а тепер дай спокій. Що хочеш? Щоб я пішов в світ за очі? Мені не тяжко – піду.

Настка – знов обнімає за шию.

– Не в світ, Грицю… – як сновида успокоює, – а звінчатися, Грицуню…

– Тож звінчаємося… але… – і нараз урвав, відсуваючи від себе дівчину, якої рішучість знав і боявся.

– Ніколи більше до Туркині не виходь, – наказує нараз поважно і строго дівчина, пронизуючи своїми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрішньої боротьби аж потемніли, і додає: – Щоб ми через неї не побралися?.. До неї піде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, Грицю, а я… – і урвала. Сльози знов спинилися в її очах, і вона затулила лице обома руками.

– Не бійся, цить! – втихомирює Гриць. – Чи я тебе покидаю?.. Не вийду ніколи до Туркині. Не віриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не заховаю, – каже, а сам з-під уса усміхається. – Не бійся…

В Настки знов очі замерехтіли.

– Гри-цю! – погрозила рукою. – Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубівни не виходи.

Гриць відвернувся мовчки від неї і, відійшовши кілька кроків, кликнув:

– Бувай здорова!

Вона не відповіла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього.

– Не вийдеш?

Він оглянувся:

– Не вийду!

– Треба закінчити, Грицю.

– Треба.

– Я вже закінчу. Ти лиш під очі їй не йди, а іншим не журися.

– Я не журюся! – відповів він, – Журіться ви. Ви всі однакі. Дай мені спокій… – і з тим знов іде…

– Грицю, я лагоджу рушники.

– Лагоди на осінь…

– Та осінь от вже тут.

– Ну, то й гаразд.

– Інакше, Грицю, втоплюся, згину! – жалується, грозить Настка.

– Не бійся! – сказав і станув. – Ви не гинете. Скорше я умру…

– Я не дам, Грицуню…

– Ов-ва! – вирвалося нараз Грицеві з уст, і втім замовк, відійшов…

Старий Андронаті приблукався до села, де жив Гриць з своїми родичами, і вже чи не вдруге обійшов те село по милостиню. І знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо він дякував так щиро і красномовно, так знав до душі промовити, що іноді не наслухався б його слів.

Так і сим разом.

Подякувавши і поблагословивши її чи не вдесяте, може, схилився ще кілька разів низько перед молодою жвавою дівчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нині сама йому ворота відчинила, щоб не трудився. Та ось коли він погляне ліпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалі і з наказом шанувати в горах старі ноги, бо гори зривають їх у тих, хто не родом з вершин…

Так вона говорить і нараз стає.

Та постоявши ще хвилину, врешті сідає і з тим просить і його усісти.

Дід здивувався, однак не сідає. Він оперся лиш на палицю і дивиться на неї. Яка вона добра та щира, оця дівчина, яка милосердна! І не віднині вона така, а відколи її знає, бувала все така.

– Господи благослови її, Господи благослови! – повторює раз по раз і збирається йти далі. Однак Настка встає і задержує його.

– Діду, – каже. – Сьогодні я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постійте, а казати мушу.

Дід зчудувався.

– Кажи, дитинко, – відмовляє, – що там тобі треба, чи що хочеш знати, а я вже ліпше постою. Так вже звик вічно на ногах пробувати, що нічого мені й стояти.

– Діду Андронаті, – почала Настка, посилаючи притім свій ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. – Ви мене, діду, знаєте. Мене і Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали – і не від сьогодні вже. Знаєте, чиїх я родичів, чиїх він родичів. Тому і послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опісля вас про щось попрошу.

– Кажи, душко, голубко, – відповідає старий і опирається ліпше на палицю, спозираючи на дівчину уважно, щоб нічого з її слів не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Ніколи з порожніми руками з хати не відправляла, а часто-густо і куток на нічліг приладжувала, коли деінде на нього лиш з недовір’ям споглядали, ба навіть іноді не хотіли і на обійстя прийняти.

– Ми любимося віддавна, діду Андронаті, як самі вгадаєте, я і Гриць Дончуків, – сповідається дівчина.

Старий усміхнувся.

– От-то, новина! – сказав. А далі додає живо, з нетаєною теплотою в голосі: – Хто б того не любив! Багато світу перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш – Дончуків – я нігде не бачив. Виглядає, мов сам святий Георгій, як на коні їде. Гарний він та пишний, благослови його Боже! Та ще й добрий, і розумний, і м’якого серця. – І з тими словами старий, мов пригадавши собі щось, наново розсміявся. – До красних він легко липне, чи не так, голубко? – питає, все сміючись.

– Так і не так, діду, – відповідає Настка, лиш якось неспішно.

– Тим-то і штука, біла ти голубко…

– Гриць лиш мене одну по-щирому любив…

– А ти звідки знаєш, як хлопці в світі люблять? – перебиває. – А ще до того такі, як саме твій Гриць! Чи одну, чи кілька?

– Бо сам розказував мені.

Дід ніби аж засвистав крізь зуби з подиву і знов засміявся.

– Отже, в чім твоя грижа, коли тебе любить? – питає. – Чи вже перестав любити, хоче до іншої старостів посилати?

– Е, ні, діду, – відказує нетерпеливо Настка. – Такий Гриць не є. А біда в чім іншім, і ви нам зарадьте.

– Я? А що я вам поможу? – спитав. – Де в вас батько-мати, хіба вони не хочуть, щоб ви побралися?

– І то, діду, ні. Вони не противні. Побратися – ми поберемося… лиш от… – і урвала.

– Лише що? – питає дід живіше. – До чого я вам тут потрібний? Я старий і бідний, сам на людській ласці, з людських рук живу, з людської милостині.

– Правда, діду, – відповідає Настка прихильно. – Але якщо нас сей раз порятуєте, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе. Довіку будете в нас; будемо вас доглядати, доки Бог дозволить.

Дід розреготався.

– Се так ти кажеш, дівче, – торгується дід. – Ти, що візьмете старого цигана до себе. А скоро лиш віддашся, мене і