Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Вона з самого початку мусила висікти її сумною, бачите? Хай би як її закінчила, верхня частина була б такою ж.

Кеттрікен задумливо глянула на мене.

— Ти досі не віриш, що дракон Веріті злетить, коли він його завершить? Бо я вірю. Звичайно, у що ж мені ще вірити?

Я хотів сказати їй, що, на мою думку, це байка, яку менестрелі розповідають дітям. Але останні слова королеви змусили мене прикусити язика.

Повернувшись до дракона, я зв’язав свою мітлу і взявся ретельно все замітати. Сонце високо піднялося на ясному блакитному небі, віяв лагідний вітерець. Загалом це був гарний день, і на якийсь час я забув про все, крім своєї простої праці. Кеттрікен висипала свій хмиз і невдовзі пішла по новий, Нічноокий потрюхав слідом за нею. Я з приємністю завважив, що Старлінг та Блазень теж до них приєдналися з власними торбами. Позмітавши уламки й пил з-під дракона, я зміг роздивитися, скільки вже зробили Веріті та Кеттл. Чорний камінь драконової спини виблискував так, що ледь не віддзеркалював небесну блакить. Я звернув на це увагу Веріті, не сподіваючись відповіді. Всі його думки й почуття зосереджувалися на драконі. У решті питань його розум здавався непевним і блудним, але коли він говорив про свого дракона і його формування, то був королем Веріті сповна.

Він іще кілька хвилин просидів навпочіпки біля драконячої стопи. Тоді гойднувся на п’ятах, встав, обережно провів срібною рукою по драконячій спині. Я затамував подих, бо його дотик пробуджував колір. Насичена бірюзова барва і срібна облямівка лусок зненацька зринали там, де пройшов його палець. Якийсь час кольори мерехтіли, тоді зникли. Веріті видав тихий задоволений звук.

— Коли дракон буде готовий, колір залишиться, — сказав він мені. Я, не замислюючись, простяг руку до дракона, та Веріті різко мене відштовхнув. — Не торкайся його, — майже ревниво застеріг мене. Мабуть, побачив шок на моєму обличчі, бо здавався засмученим. — Тепер тобі небезпечно його торкатися, Фітце. Він надто… — Голос йому урвався, очі помандрували кудись далеко в пошуках слова. Потім він, вочевидь, забув про мене, бо знову сів навпочіпки і взявся за роботу над стопою створіння.

Ніщо так не провокує людину на необдумані вчинки, як те, коли з нею поводяться наче з дитиною. Вимівши все дочиста, я поклав мітлу і навмання пішов собі геть. Не надто здивувався, виявивши, що знову стою перед дівчиною на драконі та дивлюся на неї. Я почав уже думати про статую як про «Дівчину-на-Драконі», бо вони обоє не здавалися мені окремими істотами. Ще раз вибрався на поміст, де вона стояла, ще раз відчув вирування її Віт-життя. Воно здійнялося, як туман, жадібно потяглося до мене. Стільки ув’язненої муки.

— Нічого не можу для тебе зробити, — сумно сказав я їй і майже відчув, що вона відгукнулася на мої слова.

Довго перебувати біля неї було надто сумно. Та, спустившись, я помітив дещо, що мене занепокоїло. Довкола однієї із задніх лап дракона хтось оббив долотом камінь, у якому загрузла статуя. Я схилився, щоб глянути уважніше. Уламки та пил прибрано, але краї були свіжими й гострими. «Блазень справді необережний», — сказав я сам собі. Намірився негайно ж його розшукати.

Фітце Чівелрі. Повернись до мене, прошу.

Я зітхнув. Мабуть, знову треба підмести. І для цього я мушу триматися оддалік від Моллі, залишивши її саму дбати про себе. Повертаючись до дракона, я поринув у заборонені думки про неї. Міркував, чи знайшли вони притулок і наскільки тяжко поранено Барріча. Втекли без жодного майна, крім одягу на тілі. Як їм вижити? А може, Регалові люди знову на них напали? Може, затягли її та маля до Трейдфорда? Може, Барріч лежить десь уже мертвий у пилюці?

Справді віриш, що таке могло б трапитися, а ти б цього не знав? Та й вона, здається, більше ніж спроможна подбати про себе та про дитину. І про Барріча, як на те пішло. Припини думати про них. І припини вже вболівати над собою. Маю для тебе завдання.

Я повернувся до дракона, підняв мітлу. Кілька хвилин орудував нею, перш ніж Веріті мене помітив.

— Ах, Фітце, ти тут. — Встав, потягся, вигинаючи спину, щоб зменшити біль. — Ходімо зі мною.

Я пішов за ним до вогнища, де він якийсь час підігрівав воду. Взяв шматок в’яленого м’яса, глянув на нього й сумно промовив:

— Чого б я не дав за шматок свіжого Сариного хліба. Ну що ж. — Звернувся до мене: — Сядь, Фітце, хочу з тобою порозмовляти. Я багато думав про все, що ти мені сказав, і маю для тебе доручення.

Я поволі опустився на камінь біля вогнища, сам собі похитав головою. То його слова не мали для мене жодного сенсу, то раптом вони звучали як у людини, яка довгий час була моїм наставником. Не дав мені часу подумати про це.

— Фітце, на шляху сюди ви побували в оселищі драконів. Ти казав мені, що ви з вовком відчули у них життя. Ти назвав це Віт-життям. А один із них, Ріелдерів дракон, майже прокинувся, коли ти покликав його на ім’я.

— Я відчуваю таке саме життя у дівчині на драконі, в каменярні, — підтвердив я.

Веріті сумно похитав головою.

— Бідолашна, боюся, що для неї нічого не можна зробити. Затялася зберегти свою людську подобу, пошкодувала її, тож не зуміла заповнити дракона. Вона так, мабуть, і зостанеться там назавжди. Я взяв до серця це застереження, хоч якась користь з її помилки. Заповнюючи свого дракона, я нічого не пошкодую. Хіба ж не було б це жалюгідним закінченням: зостатися лише із загрузлим драконом, зайшовши так далеко і стільки всього принісши в жертву? Принаймні цієї помилки я не зроблю.

Він відкусив шматок в’яленого м’яса й замислено прожував його.

Я мовчав. Знову не розумів, про що він каже. Інколи все, що я міг зробити, — це чекати, доки думки Веріті повернуть його до теми, яка мала б сенс. Я помітив, що на чолі в нього з’явилася нова срібна смуга, наче він машинально обтер піт. Веріті проковтнув м’ясо.

— Ще залишилися якісь трави для чаю? — спитав він, а тоді додав: — Хочу, щоб ти повернувся до драконів. Хочу, щоб ти перевірив, чи можеш використати свій Віт зі Скіллом, аби їх розбудити. Коли я там був, то, хоч як старався, не виявив життя у жодному з них. Боявся, що вони надто довго спали й виголодніли до смерті, живлячись лише власними снами, аж доки від них нічого не зосталося.

Старлінг залишила жменьку зів’ялої кропиви та м’яти. Я обережно вклав їх до казанка, залив гарячою водою. Доки чай заварювався, я перебирав свої думки.

— Ви хочете, щоб я використав Віт і Скілл, аби розбудити статуї драконів. Як?

Веріті знизав плечима.

— Не знаю. Попри все, що розповіла мені Кестрел, у моїх знаннях про Скілл усе ще багато прогалин. Коли Гален украв книжки Солісіті та повністю припинив наше з Чівелрі навчання, то завдав нам майстерного удару. Я постійно повертаюся до цього подумки. Чи він уже тоді плів інтриги, щоб забезпечити трон своєму напівбратові, чи