Читати книгу - "Марiя"

А Митина стаття «Старое барство» також одразу написана після появи «1805 года» Льва Толстого. Правда, в статті лише поки що про дві постатт, і не головні — молодого Ростова та Бориса Друбецького, але ж він написав, що після виходу дальших частин обов'язково зупиниться на характерах важливіших та складніших — П'єра Безухова, князя Андрія Волконського й Наташі Ростової.

— Сказати тобі правду, я просто нетерпляче чекаю і закінчення роману, і твоїх статей з приводу нього, — вже весело мовила Марія, відкинувши свій поганий настрій і радіючи його роботі. — Ти вірно написав, що створені Толстим образи живуть своїм власним життям незалежно від намірів автора і вступають самі у безпосередні взаємини з читачами, приводять читачів до таких думок і висновків, яких, можливо, сам автор і не схвалив би!

— Я сам усіх'його героїв відчув живими і, признатися, жадаю швидше дізнатися, куди ж вони поведуть за собою графа Толстого? — засміявся Митя.

Ні, він таки добре попрацював цей рік, її Митя. А стаття про Генріха Гейне!?

З приводу Гейне Марія навіть трохи образилася за критичні думки про її улюбленого поета. Для неї він був хоробрим барабанщиком у боях проти рутини, заскнілого міщанства.

— Ти ж сам казав, що він і твій улюблений, — докоряла вона йому, але Митя не здавався.

— Я не можу йому простити «попелясто-сіре вбрання рівності». Хіба він не розумів, що тисячі не повинні ходити босі та жити надголодь для того, щоб одиниці мали змогу дивитись на гарні картини, слухати гарну музику та декламувати гарні вірші!

—- Але ж ти сам наводиш його слова: «Земля досить велика для того, щоб дати кожному досить місця, щоб збудувати на ньому хатинку свого щастя, ця земля може пристойно годувати нас усіх, якщо ми хочемо всі працювати і не жити за рахунок інших». Хіба це не твоє кредо, яке ти проводиш в усіх своїх працях? І ти сам сказав, що тебе з юності просто п'янили чарівливість, легкість його поезії, а найдужче його дотепність, сарказм?

— І досі це діє на мене безперечно, але ж треба, щоб наша молодь, котру, як і мене, полонить це, розбиралася і в його світогляді, і в нетривких настановах.

— І не робила бога з цього безбожника? — засміялася Марія. До Гейне незабаром повернулися знову.

— У Петербурзі має бути з'їзд природознавців! Підемо? — повідомив Митя Марію. Він завжди, а тепер особливо глибоко цікавився всіма сучасними питаннями науки, найдужче в галузі природознавства. А наука крокувала семимильними кроками вперед і вперед. Нещодавно в свою, тепер їхню спільну, бібліотеку Марія купила Сеченова «Физиологию нервной системы и физиологию органов чувств».

— Ти знаєш, ми часто стрічалися з ним у Гейдельберзі, і з іншими нашими молодими вченими — Бородіним, Менделєєвим.

— Певне, ти їх усіх побачиш на з'їзді, — навіть нотки неспокою не було в голосі Миті. І Марія так само відповіла:

— Я дуже рада цьому. Сеченов, правда, на мене дивився спідлоба своїми монгольськими очима, — Марія зобразила жартома, як суворо дивився на неї Сеченов, — а от з Бородіним ми по-справжньому приятелювали, і в Парижі стрічалися, бували у Тургенева, і до Італії разом їздили. Між іншим, я не знала тоді, тільки дивувалася, як він чудово грає на роялі, — кажуть, він не лише хімік, а й відомий композитор! От дива!

Ну й що з того, що вона зустрінеться з друзями з «того» колишнього життя і вони побачать її разом з Митею? І нікому вона вже не рекомендує його — «мій кузен». Він — її чоловік, Дмитро Іванович Писарєв, і вже інколи чує вона мимохідь шепіт за собою:

— Яка гарна пара!

А Сонечка, щира подруга, каже: «Ти завжди виглядала молодшою за свої роки, а зараз таки справді — ну, зовсім молода!»

Звичайно, з'їзд був великим явищем. Царювала пожвавленість, зацікавленість. Дебати не вщухали і в кулуарах, навпаки, розгорялися ще дужче, стрічалися старі й нові друзі, люди, які стали друзями між собою ще позаочно, з праць, статей, спільних думок. Перший російський з'їзд «естествоиспытателей»!

Писарєва в перерві оточила молодь — студенти університету, військово-медичної академії. Вже коли перерва закінчилася, він сів на своє місце коло Марії з задоволеним радісним обличчям.

— Марі, — шепнув він, — мене просять виступити на одному неофіційному літературному вечорі. Я дав згоду. Підеш зі мною?

— Звичайно!

— А що, як я прочитаю реферат про Генріха Гейне? Я візьму просто свою статтю!

— І саме другу частину!

Хто потрапив на той вечір, тому поталанило! Молодь раділа, що побачила на власні очі й почула свого улюбленого критик». А Митя б'ув в ударі! Він з таким запалом прочитав свою статтю, немов мусив відповісти всім опонентам, довести всім вірність своїх думок. Марія раділа, бачачи, як слухають його, наче ковтають кожне слово.

Але й на долю Марії випала приємність, що стосувалася лише її.

До неї підвели чорнявого, ще молодого чоловіка з явно неросійським обличчям і неросійським акцентом.

— Знайомтеся, це сербський письменник, Світозар Маркович, бачите, ваш однофамілець, а це наша шановна відома письменниця Марко Вовчок—Марія Олександрівна, також Маркович!

— Не лише ваша відома — відома і в нас, і я вже знайомий з вами заочно, — вклонився Світозар Маркович, — у сербському журналі «Вила» надруковані ваші чудесні оповідання «Максим Гримач»