Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— А пам'ятаєш, як підійшов великий арабський вітрильник і під час відпливу сів на мілину?

— Пам'ятаю. І як матроси переправились на берег у човнах, і пішли стежкою нагору від бухти, і переполохали гусей, та й жінок теж.

— Це було того дня, коли ми наловили силу-силенну риби, але мусили повернутись, бо знялася хвиля.

— Пригадую.

— Ти сьогодні чимало пригадав, — сказала вона. — Дивись, щоб не стомився.

— Шкода, що тобі не випало тоді полетіти в Занзібар, — сказав він. — Ти могла б чудово приземлитися на тій обмілині. Там легко було і сідати, і злітати.

— Занзібар від нас не втече. Ну, на сьогодні досить. Не пригадуй більше. Хочеш, я почитаю тобі? Ми напевне щось пропустили в давніших номерах «Нью-Йоркера».

— Ні, читати мені не треба, — відповів він. — Краще щось кажи. Щось про ті добрі дні.

— Сказати тобі, як надворі?

— Надворі дощ. Я знаю.

— Еге ж, сильний дощ, — мовила вона. — І вітер такий, що мало з ніг не збиває. В таку погоду туристи сюди навряд чи поткнуться. Отож ми можемо зійти вниз і посидіти коло вогню.

— Та, власне, туристи мені більш не заважають. Навіть цікаво слухати їхні балачки.

— Серед них є жахливі люди, — сказала вона. — А є й непогані. Мені здається, до Торчелло добираються тільки найкращі.

— Твоя правда, — погодився він. — А от я про це й не подумав. Звісно ж, оцінити Торчелло можуть лише найкращі.

— Зробити тобі коктейль? — спитала вона. — Доглядальниця з мене ніяка, сам знаєш. Не навчена я цього, та й не маю такого покликання. А от коктейлі робити вмію.

— Гаразд, вип'ємо.

— Тобі який?

— Та байдуже.

— Ну, то я зроблю тобі сюрприз.

Він чув, як відчинились і зачинилися двері, як вона спускається сходами, і подумав: треба відіслати її кудись, нехай трохи розвіється. Треба поміркувати, як це краще зробити. І зробити так, щоб не виникло ніяких ускладнень. Тепер мені жити отак аж до скону, то треба щось придумати, щоб не згубити і її, не занапастити їй життя. Вона така добра до мене, а це ж не її призначення — бути доброю. Та ще й отак повсякденно й без просвітку.

Він почув, як вона піднімається сходами, й подумки відзначив, що тепер, із двома склянками в руках, вона ступає зовсім не так, як ступала, йдучи вниз без нічого. Він чув, як лопотить у вікно дощ, знизу до нього долинав дух букових дров, що горіли в каміні. Коли вона зайшла, він простяг руку, але трохи зарано. Та потім відчув високу холодну склянку, стиснув її в руці, і жінка цокнулася з ним.

— Наш давній коктейль, як колись, — мовила вона. — Кампарі та джин «Гордон» з льодом.

— Добре, що ти не з тих, хто рюмсає в біді.

— Ні, я не з тих, — відказала вона. — І ніколи такою не буду. А біда для нас не первина.

— «Скинь тягар, і підводься, і знову іди», — згадав він. — А пам'ятаєш, як ми викреслили ці слова?

— Якраз після отого мого лева. Який був розкішний левище! Скоріше б нам знов його побачити.

— Нам?

— Пробач, будь ласка.

— Ти забула, що ми викреслили й ці слова?

— А я мало не повторила їх знов.

— Знаєш, — сказав він, — дуже добре, що ми приїхали сюди. Я так добре пам'ятаю ці місця, що все тут стає просто-таки відчутним. Це — нове слово, але скоро ми викреслимо і його. Та це не має значення. Тут справді чудово. Коли я чую дощ, то так і бачу, як він періщить по бруківці, й по каналу, й по лагуні, і я знаю, як гнуться дерева за всякого вітру і який вигляд мають церква та вежа в різні пори дня. Ми обрали саме таке місце, яке мені потрібне. Кращого й не знайдеш. Ми маємо добрий приймач, чудовий диктофон, і я писатиму ще краще, ніж раніш. Якщо працювати без поспіху, з диктофоном можна добирати справжні слова. Тільки не треба квапитись. Коли я вимовляю слова, я бачу їх. Я чую фальш у кожному фальшивому слові, і зможу заміняти слова й добре припасовувати їх одне до одного. Ато, з багатьох поглядів кращого й бажати годі.

— Філіпе!..

— Дурниці,— мовив він. — Темрява — це темрява, ото й тільки. Це не справжня темрява. Я добре бачу все, що всередині, і в голові у мене дедалі прояснюється, і я все пригадую і навіть можу щось придумувати. Ось скажи сама. Хіба я погано сьогодні пригадував?

— Ти пригадуєш щодень краще. І сила до тебе повертається.

— Сили мені й так не бракує,— сказав він. — То ось, якби ти…

— Якби я що?

— Якби ти ненадовго десь поїхала, відпочила б, змінила місце…

— То я тобі не потрібна?

— Та певно ж потрібна, люба.

— До чого ж тоді ці розмови, щоб я кудись їхала? Я знаю, я погано доглядаю тебе, зате я вмію робити те, чого не вміють інші, і ми кохаємо одне одного. Ти ж кохаєш мене, сам знаєш, і ми втішаємося так, що іншим і не снилось.

— А найдивовижніше — що в темряві,— мовив він.

— Раніше бувало, що й завидна, при сонці.

— Як на мене, то в темряві краще. Отже, ми тепер маємо всі вигоди.

— Досить тобі вигадувати, — сказала вона. — І не треба, будь ласка, гучних слів.

— Послухай, як лопотить дощ, — сказав він. — А як там відплив?

— Вода спала, а вітер одігнав її ще далі, ніж звичайно. Можна дійти пішки до Бурано.

— Воно б можна, але є там одне таке місце… — сказав він. — А птахів багато?

— Тільки чайки та ластівки. Вони сідають на обмілинах, а коли злітають, вітер їх підхоплює.

— А інших немає?

— Є, але небагато. Вони на тій обмілині, що оголюється тільки в час найбільшого відпливу.

— А як по-твоєму, чи настане врешті весна?

— Не знаю, — відказала вона. — Поки що не видно.

— Ти випила свій коктейль?

— Допиваю. А ти чому не п'єш?

— Розтягую втіху.

— Пий, пий, — сказала вона. — Уявляю собі, як ти мучився, коли не можна було пити.

— Знаєш, — знову почав він, — поки ти ходила вниз, я подумав, що тобі не завадило б поїхати в Париж, а там і в Лондон, побачити людей, розважитись, а коли повернешся, вже неодмінно настане весна. І ти розповідатимеш мені про все.

— Ні,—