Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Ви такі не будете» — чи не найтрагічніша із згадок про війну. За своєю тональністю новела ця «вписується» в гаму збірки, бо предмет її — покалічена, травмована війною психіка юнака.
І навіть такий, по суті, світлий епізод, який передано в оповіданні «Вайомін-зьке вино» — розповіді про дуже добрих, гостинних, щирих людей, — пройнятий гіркотою, забарвлений у темні тони: адже кінцівка його підкреслено сумна — милі Фонтени вже дуже старі, і смерть витає над ними, і гіркотою оповите розставання.
В листі до І. Кашкіна Хемінгуей виклав історію створення новели «Картяр, черниця і радіо». 2 листопада 1930 року він попав у автокатастрофу. Тяжкий перелом правої руки на п'ять місяців позбавив його можливості писати. «Нарешті,— згадував письменник, — нерв відновлюється, і через п'ять місяців я знову можу володіти рукою. Але тим часом не важко впасти в розпач. Потім я згадав ці дні фізичної муки і відчаю, згадав людей у лікарні й усе інше і написав оповідання «Картяр, черниця і радіо»…» (В журнальному варіанті було опубліковане під назвою «Дайте нам рецепт, лікарю» — «Give Us a Prescription, Doctor»). Герой новели письменник Фрейзер — близький автору. Він спостерігає людей, поважає мужність і намагається ні про що не думати. Та в фіналі думки прориваються. Це напрочуд відверті для стриманого лірика суспільно вагомі думки — цілий величезний абзац нанизано на вислів «опіум народу» — і абзац цей свідчить про глибину сприйняття головних процесів, що відбувалися в світі на той час, і разом з тим про певну політичну незрілість авторської позиції.
Можна сміливо поставити знак рівності між письменником і героєм, бо в основному думки їхні тотожні. «Мені байдуже до держави», — писав Хемінгуей в листі до Кашкіна в 1935 році. А в нотатках на захист свого друга, іспанського художника Луїса Кінтанільї, якого було ув'язнено за участь у народному повстанні 1934 року, Хемінгуей дає основні прикмети революції, якими їх бачить. Це безпосередня дія, насильство, заколот, а не тривалий творчий процес.
Герой оповідання навмисно «виключає» себе з роздумів про життя і переключається на слухання радіо — адже «радіо можна ввімкнути так, щоб ледвё було чути». І письменник самою композицією збірки ніби теж переключається на інші, «тихіші», регістри. За цим насиченим громадянськими мотивами оповіданням іде новела «Батьки і діти», що ніби «зводить» всю книжку на знайомі ліричні камерні інтонації. Дорослий Нік і його маленький син — її герої. Є в цьому оповіданні і ще один «герой» — минуле Ніка, таке близьке самому Хемінгуею. «Він позбувся багатьох спогадів, написавши про них», — каже письменник про свого героя. Певне, бажання звільнитися від того тягаря, який він відчував після самогубства батька, спонукало Хемінгуея написати це оповідання. Власне, більше письменник ніколи не звертався до образу батька (за винятком спогадів про нього в романі «По кому подзвін»), і не через те, що більше не мав чого сказати, а саме тому, що «ще надто багато людей лишалося живих», і писати про це не можна було.
Автор робить тут спробу знайти хоча б з точки зору дитини зв'язок поколінь* Тужлива й іронічна фінальна нота тепер уже всієї книги — це бажання хлопчика, Нікового сина, поховати усіх близьких в одному місці, щоб можна було не розлучатися з ними, відчути свій зв'язок з дідом, «спиняючись» коло його могили.
В дитячих устах тема смерті звучить не так трагічно, а швидше сумно і водночас дещо гумористично.
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
Взимку 1933–1934 років Хемінгуей з дружиною і з кіуестським приятелем Ч. Томпсоном, спортсменом і мисливцем, провели своє перше сафарі — полювання на великого звіра в Африці. На африканському континенті Хемінгуея приваблювало все — полювання, справжня небезпека, краса самої природи, можливість спілкуватися з близькими до неї людьми. Наслідком цієї поїздки стала книга «Зелені узгір'я Африки», видана 1935 року. Це не роман, не книга нарисів, не документ на зразок дорожнього щоденника, — жанр книги визначити важко. Це розповіді й роздуми, спостереження і описи, з яких складаються і картини африканської природи, і уявлення про саме полювання, і враження про життя місцевих племен, і портрет автора разом з його супутня* ками. З усього цього вимальовується авторське ставлення до життя, до мистецтва, до сутності майстерності, до покликання митця, до взаємозв'язку мистецтва і життя.
Чесність, правдивість, спостережливість, лаконічне і точне слово допомагають побачити далеку країну і відчути її аромати, стати ніби учасником експедиції, яка приносить таке задоволення мандрівникам. Пережите письменником у країні з незайманою природою допомогло йому по-новому побачити й оцінити власну батьківщину, де через хижацьке користування землею і її багатствами вже в середині нашого століття виявились вичерпаними багато природних ресурсів. Америка, що була колись прекрасним континентом, виснажується тими, хто безжально користується нею, знищуючи все живе і плідне, — про це з болем пише Хемінгуей, завершуючи свою книгу про Африку.
Він показує, як важко і голодно живе її тубільне населення, яка прірва існує між білими колонізаторами Африки і її чорним населенням. Його симпатії н& боці тих, хто близький природі,— досить згадати, яким теплом сповнені сторінки про прекрасне плем'я щасливих людей — бігунів-масаїв, — або щиросерде визнання, наскільки чорношкірі проеідвики й мисливці бувають чистіші й благородніші за своїх білих гостей.
І, нарешті, тут, як і в кожному творі Хемінгуея цієї пори, звучать ті думки, які хвилюють письменника найбільше, — думки про мистецтво, про його співвідношення з життям, про його завдання і про своє в ньому місце. Частину цих думок становлять міркування автора. Тут найщиріші слова про російських майстрів, про великого Толстого, завдяки якому Хемінгуей бачить і відчуває Росію.
Та найбільше розмов про мистецтво — спочатку жартівливих, а потім серйозних, майже болючих — у бесідах з вигаданим персонажем, австрійцем Кандіскі. Цей балакучий і мало симпатичний плантатор, випадково зустрінутий мандрівниками, ніби рідний брат Старої пані із «Смерті пополудні». Однотипними є і його функції в оповіді. Проте його завдання серйозніші, бо завдяки своїй освіченості він спонукає автора висловити думки про роль і призначення мистецтва, про на-бутки американської літератури, про її історію і сучасний стан. Дуже скупий — рсобливо в ті роки — на інтерв'ю і розмови з представниками преси Хемінгуей ніби сам собі влаштовує інтерв'ю в цьому діалозі. І виявляється, що він високо оцінює американську реалістичну літературу, зокрема, спадщину Марка Твена і Стівена
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.