Читати книгу - "Диво"

Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому місці, де побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотів просити в князя прощення за те, що не вберігся і все-таки попав перед очі княгині, але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвітлений і добрий.

Боярин умів користатися з таких настроїв княжих, мерщій ускочив до палати, причинив щільно двері, сказав голосом стишено влазливим:

– Князю, не тим віриш, кому слід! Не тим!

Ярослав поглянув на нього трохи здивовано, водночас і роздратовано.

– Мовив я не раз тобі, князю, – не вловивши зміни в настроєві можновладця, довірливо бубонів Ситник, – дивитися завжди слід, звідки чоловік прийшов і що він за чоловік… Ось Пантелій отрок… Звідки прийшов? З Дерев. З ким?

– Постривай, – утомлено сказав Ярослав, і в голосі в нього ще було повно доброти, – не торохти. Казано ж тобі многожди: для держави найперше важать здібності в чоловікові. Пантелій уміє письма, а ти – не здатен. То кого маю вибирати для справ дієписання?

– Слушно мовиш, князю великий, про здібності, – схилив голову боярин. – Але ж душа? Душа повинна бути чистою і відданою. Так? А коли в чоловіка душа – мов у дикого коня-тарпана: так і рветься, так і рветься? Тоді що? Тоді треба придивитися до чоловіка пильно, що він, звідки, як, чому?

– Набрид, – перепинив його князь. – Кажи, що там у Пантелія? Чого чіпляєшся до отрока?

– Пише не те! – випалив боярин.

– Звідки знаєш! Ти ж у письмі темний.

– Для князя все зроблю!

– Кажи до ладу!

– Не те пише! – знов гукнув Ситник. – Щодня приймаю в нього списані харатьї, він і запримітив, видати, що я в письмі не тямлю. І от пише, пише – та й писне, та й писне!

– Що ж?

– Супроти князя, відомо.

– Відомо тобі звідки, питаю?

– А я хитрий! Помітив, що на кожній харатьї слова пишуться в два стовпці, а в кожному стовпці – по двадцять і п’ять рядків, і устав однаковий, так воно ведеться, так того Пантелія пресвітером Ларивоном і навчено. Аж гульк! Дописує він поміж стовбцями ще щось, поза ті двадцять і п’ять рядків. Зайвина? Зайвина. І устав там дрібненький, мовби ховає в ньому отрок гріховні мислі. Щось там є, князю, щось бродить у отроковій душі! Та й хіба лиш у отроковій!

– Ну, от що, – сказав Ярослав, – ось я хотів просити тебе, та забув. Мабуть, прийдеш узавтра.

– А як же з Пантелієм?

– Князь хто – ти чи я? – тихо спитав Ярослав, і обличчя йому стало набрякати гнівом.

– Ти, князю, ти, а я раб твій відданий, – Ситник одступив до самого порога, – грішний я, але слабість маю до тебе, князю. Хочу як ліпше. Стараюся денно і нощно, хоч і тяжко. І з іноками, і з попами тяжко, і з колотниками, і з цими письменами, і з Софією та Сивооком. Не доведе до великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю… Маєток увесь свій оддав за книги… Придбав у гречинів книг декілька, вже маю… скриню цілу…

– В голові треба, а не в скрині, – похмуро всміхнувся Ярослав.

– Родину занедбав… Донечка в мене була, Величка… Вмерла від хворощів, а я з тобою тоді в поході був, не зміг порятувати…

– Ну, добре, добре, – Ярослав зніяковів. У всіх горе, всі перед смертю безсилі. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла від мору, а збігла з дому ще тоді, як він одвіз малого Сивоока з наміром продати його комусь. Збігла і щезла. Ніколи не згадував боярин про доньку, а сьогодні підслухав розмову князя з княгинею, збагнув, що може пригодитися і смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася.

– Я там приніс ту харатью. За дверима вона в мене, в скриньці, – заквапився Ситник, ловлячи зміну в настрої Ярослава. Не став ждати, що скаже князь, метнувся за двері, вніс скриньку, дістав пергамен, подав Ярославові.

Ярослав одразу побачив оту дописку про сльози. Здогадався, видно, чом дописав те отрок, але Ситникові не сказав, натомість уголос прочитав йому місце, де йшлося про книги. Боярин слухав збараніло.

– Збагнув? – спитав його по прочитанню князь. – Мудрість нам потрібна. І люди для мудрості – теж. Збагнув?

– Ага, так, – закліпав очима Ситник, хоч нічого не збагнув і не втямив, тільки обливався потом од страху перед князем і глибоко затамованим невдоволенням на нього за те, що надає перевагу якійсь там мудрості перед справами державної ваги, справами першорядними, зрівняти їх можна хіба що з наріжним каменем у будівлі. Вийми той камінь – завалиться вся будівля.

Луки твоїх брів можуть допровадити

до шаленства…

твій пружний живіт – мов арена для бою биків

у Німі.

Поїхав – приїхав. А що змінилося? Київ так само вигрівався під лагідним сонцем, занурювався в зелені буйнощі своїх парків і скверів; гнали кудись у лихоманковому поспіху машини по його вулицях нових і старих, гули мости, мружилися до висвітленого літнього неба білі собори, – ніхто й ніщо не помічало відсутності Бориса Отави в цьому великому місті, не сталося ніяких змін за той час, поки він нидів у скляних канцеляріях Заходу; щодня народжувалися діти, щодня в Палаці одружень (окрім вихідних) відбувалися урочисті шлюбні церемонії, щодня вмирала якась кількість мешканців – ось так і ми приходимо в світ і так відходимо непомітно й безслідно. Га? Непомітно й безслідно?