Читати книгу - "Маг"

Король усміхнувся й закотив рукави.

— Так, сину. Я тільки чародій.

— Отже, той, що на узбережжі, — Бог.

— Ні. Він теж чародій.

— Але я хочу знати правду. Те, що є насправді, а не під впливом чарів.

— Нема іншої правди, крім чарів, — відрік король.

Засумував принц, затужив.

— Накладу на себе руки, — сказав він.

Отож король викликав чарами смерть. Стала вона у дверях і поманила пальцем принца. Він задрижав. Згадав острови — прегарні, та несправжні; згадав принцес — хоч несправжніх, зате прегарних.

— Гаразд, — промимрив принц, — якось перетерплю цю біду.

— Ось і ти, сину, — відповів король, — помалу стаєш чародієм.

Підозрілі ці «циркуляри». Таке враження, що їх надруковано одного й того самого дня. Та й вірші написано одним і тим самим олівцем, з однаковим натиском, немовби навмисно й за одним махом. Годі повірити, що ці розпорядження й інструкції слугували для чогось практичного. А ця Ластівка… «Справа досі делікатна». «Відтепер у розмовах з об’єктом уникайте згадок про неї»… Мабуть, це якась призначена для мене несподіванка, якийсь епізод, що не випало реалізувати. Значно простіше з віршами та епістемологічною казочкою, їх мета цілком прозора. Звичайно ж, Кончіс і його підлеглі не могли бути певні того, що я вломлюся в Окоп. Либонь, такі підказки розсіяно по всій садибі «Бурані» — з розрахунком, що я щось та й знайду, нехай тільки мізерну їх частину. Те, що на ці записки я натрапив інакше, ніж на виставлену напоказ підказку, додавало їм переконливости. Хоча могли бути й оманою, як і решта запропонованих мені досі ключів до загадок.

Я марную час. Хоч що тут знайду, воно не прояснить, а тільки затемнить картину. У тому-то й суть казки. Вдарившись у завзяті пошуки, я поставився до подій цього літа як до кримінального роману. Ну а сприймати життя як детектив, як об’єкт слідства, вистежування й арештування — це така сама далека від дійсности (вже й не кажучи про поезію) річ, як вважати кримінальний роман найважливішим жанром літератури, а не одним із другорядних.

Побачивши на Муці гурт людей, я, всупереч усьому пережитому, злинув духом, а коли з’ясувалося, що це звичайні відпочивальники, розчарувався. Мабуть, почуваю найбільший жаль до Кончіса не за те, що той коїв неподобства, а за те, що припинив коїти.

Спершу мені кортіло вломитися також у віллу й там дати волю помсті. Але раптом цей намір видався дріб’язковим і підлим. Ще й малодійовим. Я ж і досі не відмовився від помсти, а тепер уже зміркував, як її здійснити. Еге ж, мене потурили із школи. Але ніхто не заборонить мені повернутися на острів влітку наступного року. А тоді побачимо, хто сміятиметься останнім…

Вибравшись з Окопу, я подався до вілли. Наостанок пройшовся під колонадою. Звідси забрали шезлонґи, навіть дзвіночок. На грядках пожовкло й зсохлося огіркове огудиння. Не стало Пріапа.

Я пройнявся смутком по минулому, теперішньому й майбутньому. Тинявся отут не тільки задля того, щоб розпрощатися з пережитим. Я ще мав якусь надію зустріти когось із знайомих дійових осіб. Не знав, як поводитимусь, якщо таке станеться. Не знав, що робитиму, коли опинюся в Афінах. Не знав, чи захочеться мені повернутися до Англії. Не знав, як жити далі. Знову в мене той самий стан невизначености, як тоді, після університету: знаєш тільки те, чого не хочеш робити. Відтоді в моєму виборі покликання мало що змінилося. Визріла тверда постанова — ніколи й нізащо не вчителювати. Краще вже бути сміттярем, аніж викладачем.

Передо мною простяглася порожнеча без почуттів. Після символічної смерти Лілі й справдешньої смерти Алісон я вже ніколи й нікого не зможу покохати. Дезінтоксикація пішла на користь, але біда в тому, що розчарування від невдачі з Лілі виродилося в розчарування самим собою. Постало прикре й невідчіпне передчуття, що Лілі псуватиме всі мої стосунки з жінками, стоятиме контрастним привидом за кожною моєю симпатією з ознаками несмаку й дурости. Тільки Алісон могла б прогнати цього привида. Згадалася полегша, яку я відчув у Монемвасії та на палубі пароплава, що підпливав до Фраксосу. Тоді звичайнісінькі речі видавалися прекрасними й жаданими — носіями чудесної буденности. Таку саму рису я міг би раніше відкрити і в Алісон. Її особливий дар і рідкісний талант полягали у звичайності, природності й передбачуваності. Кришталеве ядро незрадливости. Пошана до всього на світі, якої зовсім не відчувала Лілі.

Я загубився в житті, безкрилий і обважнілий. Немовби мене на мить оточила й одразу ж покинула зграйка дивовижних крилатих істот. Вільні й загадкові, вони відлетіли, промайнули співочими птахами, залишивши по собі тишу, вичерпану голосами.