Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Я пішов коридором, спустився сходами, вийшов з лікарні й темною вулицею під дощем рушив до кав'ярні. Усередині було ясно освітлено, і за столиками сиділо багато людей. Я не бачив жодного вільного місця, і тоді до мене підійшов офіціант, узяв моє мокре пальто й капелюх і показав мені на вільний стілець проти якогось літнього чоловіка, що пив пиво й читав вечірню газету. Я сів і спитав офіціанта, яка в них plat du our[132].

— Печеня з телятини, але її вже немає.

— Що ж можна попоїсти?

— Є яєчня з шинкою, яєчня з сиром, choucroute.

— Choucroute я вже сьогодні їв, — сказав я

— Ваша правда, — сказав він. — Ваша правда. Ви сьогодні вже їли choucroute. — То був чоловік середніх літ з ріденьким волоссям, старанно начесаним на лисину. Він мав добре обличчя. — Що ж ви візьмете? Яєчню з шинкою чи яєчню з сиром?

— Яєчню з шинкою, — сказав я, — і пива.

— Великий кухоль світлого?

— Еге ж, — сказав я.

— Я пам'ятаю, — сказав він. — Удень ви теж брали великий світлого.

Я їв яєчню з шинкою і пив пиво. Яєчню подали в круглій мисочці — унизу шинка, а зверху яєчня. Вона була дуже гаряча, і за першим разом мені довелося запити її пивом, щоб охолодити рот. Я не наївся і замовив офіціантові ще одну порцію. А тим часом випив кілька кухлів пива. Я ні про що не думав, а читав газету в руках чоловіка напроти мене. Там писали про прорив німців на англійській ділянці фронту. Коли той чоловік помітив, що я читаю зворотний бік його газети, він перегорнув її. Я хотів був попрохати газету в офіціанта, але ніяк не міг зосередитись. У кав'ярні було жарко й задушно. Багато людей за столиками знали одне одного. На кількох столиках грали в карти. Офіціанти сновигали між буфетом і столиками, розносячи напої. Зайшли двоє чоловіків і не мали де сісти. Вони стали проти мого столика. Я замовив ще кухоль пива. Іти я ще не збирався. Повертатись до лікарні було зарано. Я намагався ні про що не думати й бути зовсім спокійним. Ті двоє постояли трохи, але ніхто не вставав, і вони пішли собі. Я випив ще кухоль пива. На столику переді мною був уже чималий стосик блюдечок. Чоловік напроти мене зняв окуляри, й сховав їх у футляр, тоді згорнув газету, засунув її в кишеню і тепер сидів з чаркою лікеру в руці й роздивлявся по кав'ярці. Раптом я відчув, що мені треба йти. Я підкликав офіціанта, розплатився, надягнув пальто й капелюха і вийшов за двері. Тоді рушив під дощем до лікарні.

У коридорі нагорі я зустрів сестру.

— Я щойно дзвонила вам до готелю, — сказала вона.

У мене впало серце.

— І що сталося?

— У мадам Генрі була кровотеча.

— Мені можна зайти?

— Поки що ні. У неї лікар.

— Це небезпечно?

— Це дуже небезпечно.

Сестра зайшла до палати й причинила за собою двері. Я сів за дверима в коридорі. В душі моїй була пустка. Я ні про що не думав. Не міг думати. Я знав, що вона має померти, й благав бога, щоб вона не померла. Не дай їй померти, боже. Прошу тебе, не дай їй померти. Я зроблю для тебе все, тільки б вона не померла. О боже, боже, боже, заклинаю тебе, не дай їй померти. Милий боже, не дай їй померти. Боже, боже, боже, не дай їй померти. Благаю тебе, зроби так, щоб вона не померла. Ти взяв дитину, але не дай померти їй. Нехай уже так, але не дай померти їй. Прошу тебе, милий боже, не дай їй померти.

Сестра прочинила двері й кивнула мені пальцем. Я рушив за нею до палати. Коли я зайшов, Кетрін не звела очей. Я став біля ліжка. З другого боку стояв лікар. Кетрін поглянула на мене й усміхнулася. Я схиливсь над ліжком і заплакав.

— Бідолашний ти мій, — дуже тихо мовила Кетрін. Обличчя в неї було аж сіре.

— Усе гаразд, — сказав я. — Ти скоро одужаєш.

— Я скоро помру, — сказала вона, тоді помовчала й додала: — Я не хочу.

Я взяв її за руку.

— Не доторкайся до мене, — сказала вона. Я пустив її руку. Вона усміхнулась. — Бідолашний ти мій. Доторкайся скільки хочеш.

— Ти одужаєш, Кет. Я знаю, ти одужаєш.

— Я хотіла написати тобі листа про всяк випадок, але не встигла.

— Може, ти хочеш, щоб до тебе прийшов священик чи ще хто?

— Тільки ти, — сказала вона. Потім, трохи помовчавши: — Я не боюся. Я просто не хочу.

— Вам не можна так багато говорити, — сказав лікар.

— Гаразд, — сказала Кетрін.

— Може, ти чогось хочеш, Кет? Може, треба щось зробити?

Кетрін усміхнулась.

— Ні.— Потім, трохи згодом — Ти не робитимеш з іншою дівчиною отого нашого, не казатимеш їй тих самих слів, правда ж?

— Ніколи.

— Але дівчата в тебе нехай будуть.

— Не треба мені їх.

— Ви забагато говорите, — сказав лікар. — Панові Генрі доведеться вийти. А потім він знову повернеться. Ви не помрете. Викиньте з голови ці дурниці.

— Гаразд, — сказала Кетрін. — Я буду приходити до тебе вночі.— Вона вже насилу говорила.

— Прошу вас, вийдіть, — сказав лікар. — Їй не можна говорити.

Кетрін підморгнула мені, обличчя її було сіре.

— Я буду тут за дверима, — сказав я.

— Не журися, любий, — сказала Кетрін. — Я анітрохи не боюся. Це просто лихий жарт.

— Ти моя славна хоробра дівчинка.

Я чекав за дверима в коридорі. Чекав довго. Нарешті з палати вийшла сестра і підійшла до мене.

— На жаль, мадам Генрі дуже погано, — сказала вона. — Я боюся за неї.

— Вона померла?

— Ні, але вона непритомна.

Скидалося на те, що кровотечі виникали одна за одною, їх не можна було спинити. Я зайшов до кімнати й пробув біля Кетрін до останньої хвилини. Весь той час вона була непритомна і помирала недовго.

За дверима в коридорі я заговорив до лікаря:

— Чи я можу сьогодні ще щось зробити?

— Ні. Нічого не треба. Ви дозволите мені провести вас до готелю?

— Ні, дякую. Я ще трохи побуду тут.

— Я знаю, нічого не скажеш. Не можу навіть добрати слів…

— Так, — мовив я. — Нічого не скажеш.

— На добраніч, — мовив він. — Може б, я все-таки провів вас до готелю?

— Ні, дякую.

— То було єдине, що ми могли зробити, — мовив він. — Операція показала…

— Я не хочу про це розмовляти, — сказав я.

— Усе-таки я хотів би провести вас до