Читати книгу - "Бляшаний барабан"

чи стискалося серце. У такий спосіб, шматочками, з'являлися й декотрі Діккенсові романи. Як роман з продовженнями виходила й «Анна Кареніна» Льва Толстого. Саме за тієї доби, що невтомно постачала на ринок масові товари з продовженням, Бальзак, тоді ще невідомий автор, опановував техніку досягати в розповіді особливої напруги в кінці кожної подачі. Та й майже всі романи Теодора Фонтане спершу побачили світ у газетах і часописах як романи з продовженням — скажімо, ті ж таки «Життєві злигодні», з приводу яких власник газети «Фосіше цайтунг» обурено вигукнув: «Чи настане коли-небудь кінець цій повійницькій історії?!»

Та перше ніж прясти основну нитку свого виступу далі чи висотати з неї побічну, я хочу завважити, що ця зала й Шведська академія, яка мене сюди запросила, з погляду суто літературного мені не чужі. У моєму романі «Пацючиха», який вийшов майже чотирнадцять років тому і про жахливі події наприкінці якого, можливо, ще пригадує хтось із читачів, у Стокгольмі перед досить різношерстим товариством виголошують хвалебну промову на адресу пацючихи чи, правильніше сказати, лабораторної пацючихи.

Їй присуджено Нобелівську премію. Треба сказати, нарешті. Бо в списку претендентів її ім'я стояло вже багато років. Її вважали фавориткою. І ось ця білошерста, червоноока лабораторна пацючиха, що представляла мільйони піддослідних тварин — від морських свинок до макакрезусів — дочекалася високої чести. Це завдяки їй, насамперед саме завдяки їй — так стверджує оповідач у моєму романі — стали можливими всі вшановані Нобелівською премією дослідження й винаходи в галузі медицини, а щодо відкриттів Нобелівських лауреатів Ватсона й Кріка — у майже безмежній дослідницькій царині генної інженерії. Відтоді клонувати можна більш чи менш легально — не лише кукурудзу та городину, а й усіляких тварин. Тому пацюки-люди, що наприкінці згаданого роману, тобто в постгуманну добу, виступають щораз владніше, називаються «ватсонкріками». У них поєднано найкращі якості, що мають обидва ці види. Пацюче наявне в людині, й навпаки. Саме в такому розплоді світ, схоже, вбачає своє одужання. Настав час, коли після великої катастрофи, що її пережили тільки пацюки, таргани, гнойові мухи та ще рештки риб'ячої й жаб'ячої ікри, серед хаосу знов пощастило відновити лад — і то з допомогою ватсонкріків, що, хоч як дивно, також урятувалися.

Та позаяк цій розповіді був відкритий шлях до отого «Далі буде...», а слова з нагоди вручення лабораторному пацюкові Нобелівської премії не завершують роман таким собі піднесеним акордом, то тепер я маю змогу принципово звернутися до розповіді як до форми пережитого і форми мистецтва.

Розповідали люди з давніх-давен. Ще задовго до того, як людський рід почав навчатися писати й помалу опановувати грамоту, люди одне одному щось розповідали й одне одного слухали. Невдовзі серед тих, хто ще не вмів писати, з'явилися такі, що вміли більше й краще розповідати чи переконливіше брехати. А з-поміж цих знову ж таки вирізнялися ті, котрі спритно примудрялися загачувати спокійний плин своєї розповіді, доводити загачений матеріал до того, що він виступав з берегів, спрямовували його в інше русло, яке вже не пересихало, а несподівано оберталося на широке річище, і це річище несло з собою, певна річ, багато всіляких уламків, унаслідок чого виникали побічні лінії й дії. А позаяк ці щонайперші оповідачі, яким не потрібне було ні денне світло, ні лампа і які непогано вміли нашіптувати навіть у темряві, ба більше — у пітьмі чи в сутінках вони вміли надавати своїй розповіді ще більшого напруження й уривали свою розповідь, либонь, лише через втому, обіцяючи, що «далі буде...», — саме через це в них з'являлося багато слухачів, котрі також уміли оповідати, хоча, щоправда, й не так невтомно.

Про що ж оповідали тоді, коли ніхто ще не вмів писати й записувати? Спрадавна, від часів Авеля й Каїна, багато мовилося, мабуть, про вбивство і смерть. Поживу давала помста, надто кривава. Буденною справою віддавна вже став геноцид. Були розповіді й про повені та засухи, про бідні й багаті роки. Люди не лінувалися довго перелічувати, скільки худоби й рабів у того чи того власника. І коли оповідач хотів, щоб йому вірили, він не вільний був нехтувати довгими переліками пращурів — хто був після кого й перед ким. Так само на Генеалогічній основі народжувалися й героїчні історії. Ще й нині такі улюблені історії з любовним трикутником, а також історії про всілякі жахіття, де в лабіринтах чи в прибережних очеретах чигають людиноподібні тварини або твариноподібні люди, стають товаром широкого вжитку. Не кажучи вже про міфи про богів та ідолів, а також про сповнені пригод морські подорожі, що їх у процесі розповідей збагачували, шліфували, розширювали, варіювали, перекручували й нарешті записав один оповідач, якого нібито звали Гомер, або, якщо взяти Біблію, колектив оповідачів. Так постала література. У Китаї, Персії, Індії, на перуанському плоскогір'ї і в інших місцях, де тільки виникало письмо, були оповідачі, які, кожен окремо чи гуртом, робили собі літературне ім'я або лишалися невідомими.

Нам, чиї сліди так чітко зафіксовано на письмі, збереглися згадки про перекази, про усні джерела літератури. Та якби ми забули про те, що кожна розповідь від самого початку злітала з вуст — то несміливо затримуючись, то знову поквапно спурхуючи, мовби гнана страхом, а то й пошепки, щоб якусь таємницю не почуло надто багато слухачів, а тоді знову голосно, крізь бундючні вигуки та запитання, — якби ми, сліпо повіривши в письмо, про все це забули, то наша розповідь була б лише паперово-канцелярська, а не зігріта вологим подихом.

Як добре, що в нас досить книжок і в них, хоч би як ми їх читали — тихо чи голосно, — нічого не змінюється. Вони слугували мені взірцями. Екгард Майстер, Герман Мелвіл, Альфред Дьоблін, а також біблійна німецька мова Лютера надихали мене, коли я був ще молодий і віддавався навчанню, — надихали розмовляти з собою й писати, розводячи слиною чорнило. І так воно й лишилося. Уже п'ятий десяток років свого сповненого радощів літературного кріпацтва я жую й пережовую глизяву жуйку слів і речень, поки утвориться легкотравна каша, бурмочу в щасливій письмацькій самотності собі під ніс і переношу на папір лише те, що, мовлене, лишає по собі луну й знаходить мінливе відлуння.

Так, я свою роботу люблю. Вона дає мені змогу завести собі товариство, що прагне різноголосо взяти слово і якомога дослівніше посісти місце в рукописах. Коли я читаю перед публікою те, що перекочувало на папір, вийшло друком і вляглося, то