Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Макс? – гукнув, коли помічник закінчив з черговим із сізовських, – Бери пару хлопців і вгору, розвідайте обстановку і притягніть мені Сизого, якщо ця тварюка не викинулася з вікна.

Жестом вказавши слідувати за собою ще двом, охоронець слухняно піднявся сходами.

– Льоха? – коли другий зі своїх з'явився поруч, Кирило, зверхньо оглядаючи хол, віддав вказівки: – Що там на вулиці, стежте?

– Звісно, ​​хлопці все перевірили – чисто.

– Добре. Дивіться, щоб підмога несподівано не прийшла. І машину Сизого...

Закінчити не встиг, як Олексій упевнено заспокоїв:

– Зроблено!

Задоволено посміхнувшись, чоловік подався до кабінету Сизого. Вірніше, вже й не Сизого. Залишилися невеликі формальності та в скарбничці Рощина з'явиться новий дуже прибутковий бізнес.

Швидко все вийшло. Світати не встигло, як міцні на вигляд стіни фортеці впали під його натиском. Хоча спеціально поїхали так рано, щоб без проблем обійтися. За підрахунками основну масу сторожових псів Сизова поклали. Якщо хтось і з'явиться, покінчать з ними з такою ж легкістю. Головне, з самим Сизим розібратися, а решту Кирил залишить на своїх хлопців. Перший час буде роботи хоч греблю гати. Напевно, доведеться на тиждень прикрити кубло для відвідувачів. Трупи поки вивезуть, дівок приструнять…

Увімкнувши світло в кабінеті, Рощин зневажливо озирнувся: недопитий коньяк у келиху, немита чашка з-під кави, гора недопалків у попільничці, недбало розкидані на столі папери. І такий запах… затхлий, чи що. Аж нудно стало.

Підійшов до вікна, відчинив його навстіж, вдихаючи холодне осіннє повітря. Лай притих: чи то хлопці приструнили, чи то собакам набридло. З вулиці чулися голоси, хтось залишився біля входу.

Вітер посилився; влетів у кімнату, піднімаючи повітрям папірці та скочуючи ручки на підлогу. У кабінеті стало трохи вільніше, і чоловік по-господарськи заліз у стіл, вивертаючи з ящиків вміст у пошуках чогось цікавого. Пошуки тривали недовго – завадив гуркіт зовні упереміш з лайками. Вибіг у хол і не без подиву побачив, як хлопці тягнули сходами вниз Сизова, що упирався. Судячи з халата, розкритого на грудях, висмикнули з ліжка.

Брикаючись та нервуючи, авторитет до останнього не розумів, що відбувається, і хто вшанував візитом. Слідом бігла Белла, голосячи. Дурна вона баба, Рощин завжди говорив. Сиділа б собі тихо, чекала, поки серйозні дядьки розберуться. Так ні, лізе на рожен. Схоже, скоро отримає своє.

Коли хлопці кинули Сизого на коліна біля ніг Рощина, той повільно підняв голову і з подивом витріщився перед собою. Декілька секунд не моргаючи свердлив поглядом Кирила, явно не вірячи. Кілька секунд, за які Рощин зазначив, що хлопці добре вмазали тепер уже колишньому авторитету: під оком красувався фінгал на півобличчя, брова була збита, губа розсічена. Ось так, стоячи на колінах, здавався ще жалюгіднішим. Куди й поділася колишня аристократичність манер і страшливий вигляд. Смішно стало і Кирило, не стримуючи емоцій, розсміявся в обличчя ворогові.

– Миколо Степановичу! – не вгавала Белла, сама мало не впавши на останніх сходинках, – Що ж діється?..

– Заберіть дівку! – наказав Рощин.

Ненавидів бабські істерики. Не до місця вони. Особливо від дурної повії, червона ціна якої – сотка.

– Хлопці... Ви бачили, що з хлопцями? – жінка продовжувала верещати й коли Макс схопив її за руки та потяг геть із холу.

Сизий раптом якось підібрався і спромігся нарешті озирнутися. Погромлені меблі – пів біди, кров на підлозі – теж. А ось убиті люди – серйозне пред'явлення.

– Що ви накоїли, нелюди? – з відчаєм простяг Микола Степанович.

– Нелюди? – Кирило всякого чекав, але таке порівняння вразило наповал, – І це мені каже людина, яка торгує жінками, як м'ясом?

– Чого ти добиваєшся, Плантаторе? – Сизов спробував підвестися.

– Майже добився, залишилися формальності, – Кирило осадив ворога назад. Звертаючись до Олексія, що підійшов: – Давайте його в кабінет, там продовжимо розмову. І папери з машини принеси.

З цим Рощин повернувся до кімнати, влаштувався на господарське місце, закинувши ноги на стіл. Відчинене вікно за останні десять хвилин здорово охолодило приміщення, та чоловік холоду не відчув. Навпаки від подій кидало в жар. Зате Сизий, якого затягли слідом, бувши напівроздягненим, затрясся ще дужче.

Коли авторитета кинули на стілець навпроти, Кирило, спустивши ноги на підлогу, обігнув стіл і зупинився впритул зі Степановичем. З глузуванням потріпав рідкі залишки волосся, видихнувши біля вуха:

– Ну що, Батенько, закінчився твій час. Треба передавати кермо влади молодим.

До кабінету зайшов Олексій і мовчки подав теку з документами. Рощин, своєю чергою, відкрив на потрібній сторінці, поклав перед Сизовим, ткнувши пальцем:

– Ставиш унизу два підписи й забираєшся звідси живим на всі чотири боки.

– А якщо ні? – побіжно окинувши зміст документа, Сизий вирішив наостанок занапаститися.

– Смію запевнити, ти все одно підпишеш, – повернувшись на місце, Рощин сів назад. Витяг по-господарськи зі столу сигари, приклав до носа і блаженно вдихнув гіркуватий запах тютюну. Повільно розтягуючи слова: – Питання в тому, в якому стані. Опиратимешся – почнемо перевіряти, без яких кінцівок можна існувати. Якщо пройдеш перевірку і здасться мало – подивимося, як справи зі шкірою. І це не подіє – вирвемо язик ... Ти не кліпай очима, їх теж виколемо. Що ми даремно звання нелюдів від тебе отримали? Так, хлопці?