Читати книгу - "Марiя"

зовсім малим і гасав із римськими хлопчаками, які вигукували гасла Гарібальді й зачіпали ченців та черниць. У Парижі під впливом розповідей Сахновського, Тедзика, Павла Якобі це рішення остаточно зміцніло, йому було прикро, що мсьє Пассек, хоч і співчував їм усім, але сам зовсім не такий.

А Митя — він писав сам листівки! Він сидів у Олексіївському равеліні, він зараз пише те, в чому глибоко переконаний, і хоче, щоб усі про це знали!

Ні, незрозуміле, чому мама ставилася до мсьє Пассека далеко ніжніше!

Багато він чого не розумів, Богдась!

Де йому було знати, що інколи вночі, дивлячися на сплячого Митю, Марія думала:

«Я хочу, щоб Богдась був схожий на нього, я хочу, щоб він був таким!..» Так вона ні про кого ніколи не думала...

Коли б ці її думки і Митя знав — яким би він був щасливим!

Але йому теж було часто страшно, що вона його покине...

А в неї цього і на думці не було... Ніколи...

Вона не про нього думала, коли писала в «Живій душі»: «А хто не знає почуття жінки, коли чуже щастя в її руках?.. Часто слова «Ви для мене все» примушують битися її серце. В кожної жінки, крім того, є віра в щось чудесне в майбутньому — і жаль, співчуття, оточуюча порожнеча, ця віра в майбутнє, самотність, надія на якесь чудо опановують її і часто доводять до любові.

Така любов буває інколи дуже міцною і хорошою, але від неї, так би мовити, не захоплює дух, і неспокійні характери, що зазнали лише такої любові, все бентежить інколи якась підсвідома тривога, все шукають, все хвилюються...»

Ні, вона зовсім не про нього це писала, хоч такі почуття їй були знайомі. Колись. Давно. Але ж потім у неї була інша, та любов, від якої захоплювало дух!

Вона не шукатиме більше такої.

Однаково — Митя став їй уже необхідний, конче потрібний! Опорою не просто в самотньому житті, хай і самостійної жінки, а опорою в її духовному, внутрішньому, як ніхто ніколи. А разом з його незайманою, такою щирою, ясною молодою любов'ю хіба це не був несподіваний дар для неї?

Ніколи вона не зрадить його, не покине його.

Вночі вона часто дивилася на його молоде ясне обличчя і думала: «Хай буде завжди так. Разом з ним. Мені більше ніхто не потрібний. Він і Богдась. Адже ще багато життя попереду. Ми будемо разом. Хай йому буде добре зі мною».

* * *

На «Живій душі», романі, який вона так швидко з натхненням написала і якого чекав Некрасов для «Отечественных записок», вона поставила присвяту: «Дмитрові Івановичу Писарєву на знак глибокої пошани».

І хай всі про це знають!

— Бачиш? — похвалився Митя Богдану, показуючи цей напис на рукопису.

— А мені мама присвятила «Невільничку», — не поступився Богдан, — там так і надписано: «Богданові Опанасовичу Марковичу».

— Як важно! — удавано здивувався Митя.

— От хлопчиська! — знизала плечима, сміючись, Марія, але до чого їй була приємна їхня приязнь, невимушеність!

Ще коли вона була в Москві, у грудні шістдесят сьомого року, Митя написав їй, що з «Отечественными записками» все у Некрасова поладнано, і хоч ще стоятиме ім'я Краєвського, але перший номер шістдесят восьмого року підібрано Некрасовим з «його» матеріалів, і що: «Некрасов питав про тебе і дуже хотів, щоб ти швидше закінчила «Живу душу», яка, напевне, вся, в цілому, піде в першу книгу. Туди ж підуть вірші Некрасова й оповідання Щедріна. А мене почекають пускати, і я з свого боку схвалюю цю обережність».

Але і в першому номері все ж таки дали його роботу — без підпису, у відділі «Іноземної літератури» — поки що лише переказ романів Андре Лео. Та він уже готував для Некрасова статтю про Дідро. І його вже запросив Некрасов на обід, не просто сімейний, для розваги та відпочинку, а на «традиційний» обід, які влаштовував Некрасов, будучи редактором «Современника», і на яких спочатку розв'язували різні серйозні редакційні справи. Традиція «Современника» жила далі!

Серед колишніх соратників — тут були присутні Щедрін, Слепцов, Єлисєєв — з'явився новий — молодий Писарєв, і всі розуміли, що незабаром саме він вестиме критику журналу. На цьому обіді остаточно вирішувався склад редколегії, взаємини з Краєвським, зміст перших номерів.

У якому доброму товаристві з'являлася і Марія з першого номера!

Ох, як непевне усе в світі журналістики, літератури взагалі!

От і з «Живою душею» вийшло зовсім не так гладко, як чекалося. Та господи, боже! А з чим було «гладко», з яким романом? «Записки дячка» (тепер назвала — «причетника») лежали вже не перший рік то в звичайній цензурі, то в духовній, а ще коли той самий Благосвєтлов збирався надрукувати їх у своєму журналі! Адже Марія надіслала цей роман ще з Парижа!

Як відчували на собі всі літератори та видавці цей бич цензури, цей страх перед розправою!

Нещодавно, коли вона була у Некрасова, в тісному колі знову заговорили про цензуру, й особливо її вразило, як Некрасов своїм глухим від хвороби горла голосом мовив:

— Сидить письменник і пише, і на кінчику пера в нього прекрасне слово, таке слово, яке вдесятеро краще за все, що він у