Читати книгу - "Святослав"

– Спасибі, Варде! Ти служив, кому треба, і я тобі віддячу, – прошепотіла вона й поцілувала етеріота з Буколеону.

– Мені нічого не треба, василісо! – відповів він їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на віконце дверей, звідки робив якісь знаки безбородий.

…Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинці східці, сперлась на них і тоді опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стіною стояла ніч, страхітливий вітер розгойдував драбинку. Єдине, що вона відчувала серед суцільної темряви, – грубі мотузки драбинки, хисткі східці під ногами та ще іноді, коли вітер з моря притискував драбинку до скелі, холодний, мокрий камінь, якого вона торкалась пальцями.

Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що їй не буде кінця. Феофано, як і замолоду, вміла лазити й тепер лізла, як кішка, мала міцні, дужі руки. І все ж швидко втрачала сили, мотузки різали її долоні, ноги ковзались на слизьких східцях і часто повисали в повітрі. Іноді, коли вітер одкидав драбинку від скелі, їй здавалося, що зараз вона або полетить у безвість, або вдариться й розіб’ється об камінь. Її дедалі більше охоплював відчай, безумний страх сковував пальці, зводив ноги.

І, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зі своїх рук мотузки, зірвалась би й полетіла стрімголов, та раптом десь високо-високо вгорі почула крик. його одразу ж підхопив і поніс у безвість вітер. Але цей крик серед ночі долинув до її вух.

– Феофано! – хтось крикнув угорі.

Вона здригнулась і зрозуміла, як далеко вже спустилась від вікна в’язниці, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз зміцніли й набули гнучкості, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами східці, спускалась нижче й нижче по драбинці і нарешті почула під ногами камінь.

– Сюди, василісо, сюди! – чула Феофано в темряві голоси.

Вона йшла на ці голоси, ступила в лодію, сіла. Слідом за нею туди ж стрибали гребці.

– Де ж Вард? Що він думає? – гомоніли кругом.

І раптом угорі високо в повітрі пролунав зойк. Потім звідти з свистом і криком щось пролетіло повз скелю, лунко впало на берег неподалік від човна.

Якусь мить ніхто нічого не говорив. Тільки вітер свистів навкруг і роздратовано бились об камінь хвилі.

А далі, поспішаючи, гребці одштовхнули лодію, поставили вітрила, полетіли на високій хвилі в темряву, ніч. Тільки Вард Валент не їхав з ними, – труп його лежав на березі над Пропонтидою. Серед пітьми ночі високо над скелями блимав вогник у вікні келії, з якої втекла Феофано.

Закутавшись у теплу шаль, Феофано сиділа на кормі легкої лодії-скедії. Усе навкруг – темні скелі острова й вогник, що одразу зник позаду, високі хвилі, що, як розгнівані морські дива, гнались за ними й народжувались десь попереду, сіра імла навкруг, свист і рев вітру, туго напнуті вітрила, – все це нагадувало сон, примару.

Але це були не сон і не примара. По скедії швидко перебігали й порались біля вітрил мовчазні невідомі, але віддані їй люди. Феофано свого досягла – вона втекла з Проту, звідки ніхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, під вітрилами цієї скедії до бажаного Константинополя. Ще до світання, якщо не зміниться вітер, вони будуть там..

До неї підійшов хтось із гребців.

– Вард Валент знав, куди нам треба їхати, – сказав цей чоловік, – але зараз він мертвий. Куди велиш їхати, василісо?

Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радість визволення цілком її заполонила. Але куди їм, справді, їхати, куди вона мусить скерувати скедію?

У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачність, що вона не запитала, куди мав привезти її етеріот.

– Скажіть, – спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, – ви сюди звідки їхали? Із затоки Великого палацу чи з Буколеону?

Темний воїн, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, відповів:

– Ми їхали сюди не з затоки, а із Золотого Рогу.

І Феофано зрозуміла, що марно вона запитувала про це у воїна. У Великому палаці, а так само й у Буколеоні, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерію на Прот, вона хотіла вбити Феофано, а вбила Варда Валента. Їй – Феофано – нічого й потикатись у тихі затоки Великого палацу й Буколеону, – там на неї жде загибель, смерть.

– Ми поїдемо туди, звідки ви вийшли, – у Золотий Ріг, – веліла вона воїну.

Скедія летіла далі, в темряву й пустку, різала високі хвилі, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вітер забивав їй дух.