Читати книгу - "Диво"

Боярин хрипко засміявся, щоб приховати бодай сміхом свою розгубленість, але Ярослав не схильний був сьогодні до веселощів.

– Раз питаю, – сказав суворо, – то не треба мені пояснень.

– Але ж, князю…

– Кажу, чом живий? – вперто повторив Ярослав. – Не подобається твоя нетямущість, Ситнику. Якби вмер чоловік, а я питав, чому він умер, тоді б мені й пояснював, хто винен. А раз питаю, чом живий, то знайди, хто винен у цьому.

– Ага, так, – слухняно мовив Ситник, гамуючи дурне бажання гукнути: «Та ти ж, князю, винен, що він живий! Ти ж велів носити йому дичину з княжого столу, й напої в срібних пугарах, і хутра для теплоти…»

– А в печерці хай пресвітер Ларивон молиться, – мовби про справу вже давно вирішену, казав далі Ярослав, – передай йому від мене…

Все-таки Ситник, видно, старішав швидше за князя: став думати тугіше. Ще тільки розмірковував, як прибрати старого з печерки, а князь, бач, уже й забув про того, вже він для нього й не існує, вже дбає володар чомусь за печерку, прагне якшвидше задомовити її кимось.

– В Ларивона вже своя печерка є, – несміливо сказав Ситник.

– Печерка? – Ярослав пройшовся по горниці, спинився перед поставцем з товстою пергаменною книгою, поторкав пальцем лист. – Яка печерка? Що він там у ній робить?

– Молиться з Лукою Жидятою. Лука там і зберігається, а пресвітер ходить до нього, і в два голоси виспівують молитви.

– Що ж співають?

– Господи милосердний, прийми з землі цієї молитву на мові землі нашої… Отаке щось виспівують… А в обох – баси вельми знакомиті…

– Не питаю про баси. Лука той – що за один?

– Жидятою прозваний, бо малим ще його хозари забрали в полон, і там протримали кільканадцять літ, і схиляли до віри жидівської своєї, і на свою мову перевертали. Скуштував він чужини, і як прибіг до своїх, то тепер ні про віщо чуже чути не може. І християнську віру визнає тільки мовою нашою, а не грецькою. Ларивон його ховає від митрополита і від ромеїв. У печерці.

– Чому не сказав мені?

– Не питав, князю.

– Знаєш добре, що й про непитане маєш казати.

– Знаю, але пресвітера обминав ти у своїх підозрах.

– Обминаю й нині. Передай, хай привезе до мене того Луку завтра вночі потаємно. А печерку одну хай засипле. Досить йому для молитви й одної.

– Ага, так.

Було єдине сховище для Луки Жидяти в Києві, де б про нього не зміг довідатися митрополит: княжий палац. Ярослав уже віддав одну кімнатку для Пантелія й ще для двох писців; Жили при палаці священики, ченці, свічкогаси, кантори, які ублажали слух князя й княгині солодким церковним співом, повно було придворних, ключників, замочників, стольників, чашників, спальників, мешкав Бурмака, ставав затісний уже Великий палац, будований ще при княгині Ользі, однак наступної ночі привезено було туди ще одного мешканця, увійшов він, закутаний у стареньке, подерте хутро, до сіней разом з пресвітером Ларивоном, разом піднялися вони в сіни верхні, пройшли в супроводі Ситника до горниці князя Ярослава; довго, зачинившись там, про щось бесідували, а вдосвіта князь разом із пресвітером спустився до церкви на молитву, а Лука Жидята, яснобородий, окоренкуватий чоловік з міцними руками і якоюсь особливою чіпкістю в погляді, опинився в кімнатці отрока Пантелія, шукав у того іконки або хрестика, щоб помолитися по-своєму, але в Пантелія такого майна не водилося; хлопець, лукаво позираючи на свого нового співмешканця, сказав, що він приставлений до князя не для молитов, а для життєписання; Жидята обізвав отрока дурнем і варваром, хотів зопалу побити його, але пожалів, пообіцяв навернути його поганську душу до християнської віри, на що Пантелій почмихав собі під ніс тихенько, щоб не дратувати міцнорукого дядька, і розповів Луці про святого чоловіка, який зібрав у собі всю мудрість Деревлянської землі.

– Вбито твого навчителя, – жорстоко сказав Лука, який після багатьох років, проведених у степовиків-хозарів, не вмів приховувати від людини вістей ні гарних, ні лихих.

Пантелій не повірив.

– Брешеш! – гукнув Жидяті. – Сам князь ходив до нього на бесіди. Посилав йому в срібному посуді харч і питво! Беріг його! Князь наш мудрий – не самі книги любить, а й людей, що дорожчі за сотні книг!

– Князь його годував, то князь і вбив, – спокійно мовив Лука.

– За віщо ж?

– Чи не однаково? Так треба.

– Не може того бути, – прошепотів Пантелій, – не вірю я тобі! Сам збігаю на Берести!

А через день вернувся до Києва, сів за виданий йому Ситником лист пергамену, заливаючись слізьми, написав чорним атраментом, настояним на дубовій корі, жолудях і чорному залізі: «Князь-бо Ярослав муж богобоязливий і до книжної премудрості вельми охоч. Велика-бо буває користь від учення книжного; книгами значимо й осягаємо путі до покаяння, обрітаємо мудрість і воздержання від словес пустих; це ріки, що напувають всесвіт, це витоки мудрості; книгам не знайти глибини, ними втішаємося в печалях, вони ж і від гріхів та переступів нас стримують». Збоку, навкіс, дрібними буковицями вивів: «Ох, сльози мої, сльози гіркії!»

Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:

– Віддай телятину!

Пантелій подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати боярину потрібну поштивість, але деревлянський отрок не здатен був до цього: замість уклякнути перед всемогутнім боярином, якось мовби совався всіма членами врізнобіч, хитрий посміх метався йому по устах, вигулькуючи то в одному кутику губ, то в іншому, розбігані очі ховали в собі лукавство. Ситник не міг стерпіти такої невловимості в чоловікові, гримав на Пантелія:

– Дивись мені в очі!

Але ж невловимість була в отроковім погляді, металися його світлі очі туди й сюди, хоч і дивився він мовби на суворого боярина.

– Слизький ти, хлопче,