Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Вона пішла, дужа, ставна, з ясною головою. Майбутнє її не лякало, і життя здавалося гарним.

Равік сидів з Морозовим на терасі ресторану «Фуке». Була дев’ята година вечора, і біля столиків не лишилося жодного вільного місця. Далеко за Тріумфальною аркою біліло холодне світло двох ліхтарів.

— Щури тікають з Парижа, — сказав Морозов. — В «Інтернасіоналі» порожні три кімнати. Такого ще не було від тисяча дев’ятсот тридцять третього року.

— Приїдуть інші емігранти й займуть їх.

— Які? Вже були росіяни, італійці, поляки, іспанці, німці…

— Французи, — мовив Равік. — Із прикордонних районів. Утікачі, як під час минулої війни.

Морозов підняв чарку й побачив, що вона порожня. Він підкликав офіціанта.

— Ще карафку «пуї», — попросив він і обернувся до Равіка: — А що буде з тобою?

— Хочеш, щоб і я був щуром?

— Хочу.

— Тепер і щурам треба паспортів і віз.

Морозов докірливо похитав головою.

— А хіба досі ти їх мав? І однаково жив у Відні, в Цюриху, в Іспанії і в Парижі. Тобі пора вшиватися звідси.

— Куди? — спитав Равік. Він узяв карафку, яку щойно приніс офіціант, і налив вина. Запітніле скло холодило пальці. — Може, до Італії? Там на кордоні втікачів чекає гестапо. До Іспанії? Там їх чекають фалангісти.

— До Швейцарії.

— Швейцарія надто маленька. Я був там тричі. І щоразу через тиждень поліція висилала мене назад до Франції.

— То до Англії. Зайцем із Бельгії.

— Неможливо. Мене спіймають у порту й відішлють назад до Бельгії. А в Бельгії емігрантам нема чого робити.

— До Америки ти не можеш поїхати. То, може, до Мексики?

— Там повно емігрантів. І також треба мати хоч якийсь документ.

— А в тебе нема ніякого?

— У в’язницях, де я під різними прізвищами сидів за нелегальний перехід кордону, мені давали довідки про звільнення. А це ще гірше. Звичайно я їх відразу дер.

Морозов помовчав.

— Тікати вже нема куди, Борисе, — сказав Равік. — До якогось часу така можливість існує, та рано чи пізно вона кінчається.

— А ти знаєш, що на тебе тут чекає, коли почнеться війна?

— Знаю. Французький концтабір. Та ще й поганий, бо нічого не підготовлено.

— А потім?

Равік здвигнув плечима.

— Не треба заглядати так далеко наперед.

— Ну добре, не треба. Але чи ти подумав, що буде, як усе завалиться, а ти сидітимеш у таборі? Попадеш у лапи німцям.

— Може, й попаду. Так само, як ті, що сидітимуть зі мною. А може, нас устигнуть випустити, Хтозна.

— А що далі?

Равік витяг з кишені сигарету.

— Киньмо цю розмову, Борисе. Я не можу тікати з Франції. Жити десь-інде мені або небезпечно, або я там не витримаю. Та й не хочу я вже нікуди тікати.

— Не хочеш?

— Не хочу. Я вже все зважив. Мені важко тобі пояснити це. І не можна його пояснити. Не хочу, та й годі.

Морозов помовчав, озираючи людей на терасі.

— А он і Джоан, — сказав він.

Вона сиділа з якимось чоловіком досить далеко від них, з боку авеню Ґеорґа П’ятого.

— Ти його знаєш? — спитав Морозов. Равік підвів голову.

— Ні.

— Видно, вона їх часто міняє.

— Квапиться жити, — байдуже сказав Равік. — Як і більшість нас. Біжимо, аж дух нам забиває, щоб чогось не проґавити.

— Це можна назвати й інакше.

— Можна. Але зміст лишиться той самий. Неспокій душі, голубе. Ось уже двадцять п’ять років люди хворіють на нього. Ніхто більше не вірить, що можна спокійно дожити до старості на свої заощадження. Кожен вчуває запах смаленого й намагається урвати для себе все що можна. Лише ти ні. В тебе інша філософія. Ти прихильник простих радощів.

Морозов нічого не відповів.

— Джоан не розуміється на капелюшках, — повів далі Равік. — Глянь, що вона на себе нап’яла. В неї взагалі поганий смак. І в цьому її сила. Культура зманіжує людину. Кінець кінцем усе зводиться до задоволення найпростіших життєвих потреб. Ти сам найкращий приклад цьому.

Морозов пирхнув.

— Облиш мені земні втіхи, а сам літай собі у хмарах. Хто не перебірливий, тому легко догодити. Він ніколи не залишається з порожніми руками. А той, хто ганяється за коханням у шістдесят років, — просто ідіот, що намагається виграти чесно там, де інші грають накрапленими картами. В доброму борделі я знаходжу душевний спокій. У тому будинку, куди я ходжу, є шістнадцять молодих жінок, і за невелику плату я там почуваю себе як паша. Мене там пестять куди щиріше, ніж багатьох рабів кохання. Чуєш: рабів кохання.

— Я розумію тебе, Борисе.

— Ну й добре. То випиймо за це холодного легкого «пуї». І надихаймося сріблястим паризьким повітрям, поки воно ще не отруєне.

— Гаразд. Ти помітив, що цього року каштани зацвіли вдруге?

Морозов кивнув головою. Тоді показав на небо, де над темними

дахами яскрів червонястий Марс.

— Помітив. А он Марс, червоний, великий. Кажуть, він давно вже не стояв так близько до Землі, як цього року. — Равік засміявся. — Скоро ми прочитаємо в газетах, що десь народилась дитина з родимкою у формі меча, а десь ішов кривавий дощ. Для повного комплекту прикмет бракує ще тільки таємничої середньовічної комети.

— Он вона, — мовив Равік, показуючи на рухомі слова світляної газети над будинком редакції, що ненастанно наздоганяли одне одного, і на людей, що стояли внизу, задерши голови.

Якийсь час вони сиділи мовчки. До столика підійшов вуличний гармоніст і заграв «Голубку». Потім з’явилися торговці шовковими килимами, несучи на плечі свій крам. Між столиками сновигав хлопець, що продавав фісташки. Все було як завжди, поки не прибігли хлопчаки з новими газетами,і їх миттю розхапали, і за кілька секунд тераса набула такого вигляду,і,ніби на неї сів рій великої, білої, безкровної мілі, що хижо опала свої жертви й ворушила крильцями.

— Он іде Джоан, — сказав Морозов.

— Де?

— Навпроти нас.

Джоан переходила навскіс вулицю, простуючи до зеленої відкритої машини, що стояла біля тротуару на Єлісейських полях. Вона не бачила Равіка. Досить молодий чоловік без капелюха, який супроводив її, обійшов машину й сів за кермо. Він спритно вивів машину з ряду. То був низький «делае».

— Гарна машина, — сказав Равік.

— Може, ти ще скажеш, що гарні шини, — пирхнув Морозов і сердито додав: — Непохитний, залізний Равік. Коректний європеєць. Аякже, гарна машина! Сказав би просто:- підле стерво. Це б я зрозумів.

Равік усміхнувся.

— Однаково — стерво чи свята. Все залежить від того, як ми самі до цього ставимося. Хіба ти, мирний відвідувачу борделю з шістнадцятьма жінками, можеш зрозуміти це? Кохання — не гендляр, що хоче отримати прибуток з капіталу. А