Читати книгу - "Бляшаний барабан"

А це ж була всього-на-всього ідея, на яку мене наштовхнув ескалатор! Мене виносило чимдалі вище й вище. Переді мною і наді мною — ота нецеремонна закохана парочка. Позад мене і піді мною — ота літня жінка в капелюшку. Надворі дощ, а нагорі, на самісінькому верху стояли представники Інтерполу. Східці на ескалаторі ребристі. Поки стоїш на ескалаторі, треба ще раз усе гарненько обміркувати. Звідки ти прийшов? Куди йдеш? Хто ти? Як тебе звати? Чого ти хочеш? Мене огортають духмянощі: це — ваніль молодої Марії. Олія з-під сардин в олії, яку моя бідолашна матуся підігрівала й пила гарячою, поки сама захолола й лягла в сиру землю. Ян Бронський, що завжди кропився одеколоном, однак рання смерть уже дихала крізь усі його петельки. У підвалі городника Ґрефа пахло відкладеною на зиму картоплею. І знову запах пересохлих губок на грифельних дошках у першаків. І моя Розвіта, що пахла мускатом та корицею. Коли пан Файнґольд бризкав мою лихоманку своїми дезінфекційними засобами, я плив на карболовій хмарці. Ох, а католицизм церкви Серця Ісусового, оті численні затхлі одежі, холодний пил, і я перед лівим бічним вівтарем передав свого барабана. Але кому?

І все ж таки то була всього-на-всього ідея, на яку мене наштовхнув ескалатор. Тепер мене хочуть прибити цвяхами, мені кажуть: тобі тридцять. Отже, пора збирати учнів. Пригадай, що ти сказав, коли тебе заарештували. Полічи свічки на своєму святковому пирозі, покинь своє ліжко й збирай учнів. Адже перед тридцятирічним відкривається стільки можливостей. Наприклад, якщо мене все ж таки спровадять із цього закладу, можна буде ще раз посвататися до Марії. Тепер я мав би шансів куди більше. Оскар придбав їй крамницю, він — відома людина, й далі добре заробляє на своїх платівках, став за цей час і дорослішим, і зрілішим. У тридцять пора заводити сім'ю! Або я, скажімо, лишаюся неодружений, вибираю одну зі своїх професій, купую непоганий вапняковий кар'єр, поставляю камінь, працюю без посередників, з кар'єру — відразу на будівництво. У тридцять пора міцно ставати на власні ноги! Або — якщо напівфабрикати для фасадів мені коли-небудь остогиднуть — піду до музи Ули й слугуватиму разом із нею й обік неї цікавою моделлю красним мистецтвам. І, може, одного чудового дня я й зовсім одружуся на тій Музі, яка так часто й так ненадовго заручалася. У тридцять пора одружуватись! Або, якщо мені набридне Європа, візьму та й емігрую; Америка, Буфало — це ж моя давня мрія: розшукаю свого діда, мільйонера й колишнього палія Джо Колчика, у минулому — Йозефа Коляйчека. У тридцять пора шукати собі гавань! Або я опущу руки, дам прибити себе цвяхами, вийду — тільки через те, що мені тридцять, — і почну корчити з себе перед ними месію, якого вони в мені вбачають, зроблю зі свого барабана, всупереч здоровому глузду, щось більше, ніж те, на що він здатний, оберну його на символ, засную секту, партію чи якусь там ложу.

Незважаючи на парочку наді мною й жінку в капелюшку піді мною, мене ця ескалаторна ідея захопила. Чи я вже згадував про те, що ті двійко закоханих стояли не одним, а двома східцями вище, що я між ними й собою поставив свою валізку? Молодь у Франції якась дуже дивна. Так, дівчина, поки ескалатор віз усіх нас нагору, розстебнула на хлопцеві шкіряну куртку, потім сорочку й заходилася шастати по його голій вісімнадцятирічній шкірі. Але робила вона це так по-діловому, такими звичними й позбавленими будь-якої еротики рухами, що в мене навіть закралася підозра: ця молода пара демонструє на людях свій любовний запал за платню від держави, щоб французька столиця не втратила колишньої своєї слави. Та коли ті двійко все ж таки почали цілуватися, моя підозра розвіялась: він мало не задихнувся від її язика й не міг погамувати свого кашлю навіть тоді, коли я вже загасив сигарету, щоб постати перед криміналістами некурцем. Старенька піді мною й під

своїм капелюшком (я хочу сказати, через мій зріст її капелюшок сягав мені якраз до голови, хоч я й стояв на два східці вище) не робила нічого особливого, якщо не зважати на те, що вона щось бурмотіла й сварилася собі під ніс, але ж у Парижі так поводяться, зрештою, багато літніх людей. Гумові поручні ескалатора їхали разом з нами нагору. Можна було покласти на них руку, щоб їхала й вона. Я б так і зробив, якби прихопив був у цю поїздку рукавички. Кахельні плитки на стінах усі гуртом відбивали дещицю електричного світла. Всю дорогу нагору нас супроводжували труби й грубі жмути дротів, усі жовтогарячого кольору. Не скажу, що ескалатор жахливо гуркотів. Попри свою механічну природу, він справляв враження скоріше комфортного. І хоч у його перестуку вчувалися віршики про страшну Чорну кухарку, станція Maison Blanche видалася мені якоюсь хатньою, майже обжитою. На ескалаторі я почувавсь як удома й, попри страх та дитячі лякалки, навіть міг би назвати себе щасливим, якби поруч їхали не чужі-чужісінькі люди, а мої живі й покійні друзі і родичі: бідолашна моя матуся, обабіч неї — Мацерат і Ян Бронський, далі — сива мишка матінка Тручинська зі своїми дітьми Гербертом, Густою, Фріцом і Марією, а також городник Ґреф зі своєю нечупарою Ліною і, певна річ, наставник Бебра й граційна Розвіта — одне слово, всі ті, серед кого тривало моє сумнівне існування, ті, кого моє існування занапастило. А ось угорі, там, де ескалатор уже вибивавсь із сили, замість поліцейських я хотів побачити щось зовсім протилежне страшній Чорній кухарці: я хотів, щоб там горою здіймалася моя бабця Ана Коляйчек і щоб вона, коли я зі своїм почтом щасливо підіймуся до неї, прийняла мене й мій почет під свої спідниці, в свою гору.

Але там стояло двоє чоловіків, і на них були не просторі спідниці, а плащі американського крою. До того ж я, вже майже виїхавши нагору й сміючись усіма своїми десятьма пальцями в черевиках, нарешті збагнув, що й двійко отих нецеремонних закоханих наді мною, і старенька, яка щось бурмотіла піді мною, — все це були просто поліцейські агенти.

Одне слово, я хочу сказати таке: я, той, хто народився під електричними лампочками,