Читати книгу - "Ходіння по муках"

шістнадцятому, в Києві, були моїми клієнтами. Петлюра — бухгалтер, служив у земському союзі. Винниченко — письменник, ми ходили на його п’єси, — нічого особливого: одна жінка, уявіть собі, обманює живописця, він з криком з нею розмовляє, а тут до неї підкотився полюбовник, і ця дамочка влаштовується з ним поруч у кімнаті. Живописець — увійти до них, уявіть собі, не може, розігнати їх і покинути це стерво не хоче, і він гризе собі руку, щоб сухожилки перекусити, стати інвалідом, на злість цій жінці. Брив я Винниченка, у нього обличчя дрябле, дірчасте… Папрікакі каже: Директорія випустила вже універсал, закликає хліборобів скинути гетьмана Скоропадського… Оце не було гетьманові кропоту!.. — Побривши другий раз щоки В адиму Петровичу, він осудливо примружився на його відросле сиве волосся: — Дозвольте вам підстригти а-ля бокс, якщо бажаєте, залишилось у мене трохи закордонної фарби — воронячого крила? Кому це потрібно — сива куделя? («Побрийте голову», — крізь зуби сказав Рощин). Слухаю. — І він почав клацати коло самого вуха ножицями, ніби набираючи швидкість. — Знаєте, пане капітан, одна моя мрія: є ж на світі де-небудь тихий городок, ну, нехай щонайглухіший, з гасовими ліхтарями. Багато мені треба? Десяток клієнтів. Роббту скінчив, люльку закурив і сиди коло дверей. Тиша, спокій, мирні старички проходять, — встанеш, уклонишся, і вони тобі уклоняться. Про маленьких людей, пане капітан, ніхто зараз не думає, — скинуті з рахівниці. А нас нема, — от куделя у вас і росте. Гляньте, — якими прийшли і що я з вас зробив: картинка!

Рощин дивився на себе в дзеркало. Лиснючий череп був гарної місткої форми, — для благородних і високих думок. Рбличчя — вузьке, з делікатним переходом від ледве виступаючих вилиць до підборіддя, не дуже випнутого, але й не безвольного. Темні, зведені коло перенісся брови примхливо розліталися на скронях, пом’якшуючи суворість розумних невеликих очей, що здавалися чорними від розширених зіниць. Таке обличчя не варто було б закривати рукою від сорому. Але, мабуть, рот псував усе. Можна збрехати очима, очі брехливі й потайні, але рота не можна замаскувати… От бачиш, — ніякої форми, весь рухливий, як слизняк… Чортзна-що таке. До Фауста не дотягнув, Вадиме Петровичу… Він устав, насунув похідного, брудного, простреленого кашкета — трохи набік, щедро розплатився і вийшов… Рішення у нього й досі не було ніякого… Але він уже не почував кволості в ногах, не зачіплювався носками чобіт за брук. Ось що означає побувати у перукаря! Краплина любові до себе просочилась у каламутний розпач його душі.

У вікнах засвічували світло. Шумів вітер у голих тополях, що зливались верховіттям з сутінками. Між стовбурами їх — по другий бік вулиці — яскрава лампочка нахабно спалахнула над розмальованими дверими ресторану-кабаре «Бі-Ба-Бо»… Цей шинок славився аматорськими шашликами. Подумавши про їжу, Вадим Петрович відчув, як у нього злипся шлунок, — з учорашнього дня він не їв. Це було могутнє, мужнє почуття голоду, воно виникло й заступило всі психологічні складності. Рощин рішуче повернув до освітлених дверей. Від дерева одійшла істота в білій спідниці, намагаючись перепинити йому дорогу, і вже вслід пропищала благально: «Офіцерику, я вам справлю приємність…»

Це було низьке, довге приміщення, не так давно розмальоване знаменитим тоді лівим художником Валетом, який утік з Петрограда. Стеля в «Бі-Ба-Бо» була чорна, з великими зірками з срібного паперу. По чорних стінах немовби мчали, підхоплені ураганом, жовті, оранжеві, цеглисті примари з розчепіреними ногами й руками, — о вугласті схеми чоловіків і жінок. Для шинку цей стінний живопис був надто серйозний: жах, а зовсім не хтивість, гнав по стінах це голе стадо. Капіталіст, який вклав гроші в це підприємство, — той самий Папрікакі, — сказав од. — ного разу: «Вирвіть мені ноги з тулуба, якщо я розумію цю мазанину, мене від неї нудить, а публіці подобається…»

Рощин пообідав і пив вино. Поїзд відходив о четвертій годині ранку; він вирішив пробути тут до трьох, а там буде видно… Йому було тепло, в голові трохи шуміло.

Офіціант, — татарин з московського неповоротного «Яру», — старий знайомий, — часто підходив, брав з відра пляшки і, схилившись, наливаючи, говорив:

— Пробачте, Вадиме Петровичу, я все до вас чіпляюсь… Згадаєш Москву… Ех! Бачите, як тут живемо. Навіть сниться оця шушваль…

Незважаючи на тривожний настрій у місті,-де по околицях і в темряві завулків лунали поодинокі постріли, а кінні гетьманські стражники, проїжджаючи вгору до губернаторського палацу, старалися їх не чути, — незважаючи на паніку сьогоднішньої чорної біржі, ресторан був повний. Кабаре ще не починалось. На маленькій сцені сидів коло піаніно дозгий молодий чоловік з витягнутою шиєю завтовшки як рука, з негритянським волоссям, що з’їхало на потилицю і росло сторч. Він грав попурі з спереток.

Круг столика Рощина було гамірно і п’яно. Кілька поміщиків, не витримавши нудьга у себе в номері серед розчарованих дочок, розважалися тут за графинчиком…

— Запевняю вас, — кричав один з пещеними щоками, — німцям тепер капут! До Нового року англійський експедиційний корпус буде в Москві. Будемо пити скочвіскі. Нема лиха без добра! — Роззявивши рота з чудовими зубами, добряк реготав. — Виходить: ура німецькій революції!

Другий, елегантно худий, з очима, що насмішкувато мерехтіли з глибини попелястих западин, підняв руку, просячи уваги:

— Лорд-канцлер у палаті лордів сидить, як відомо, на мішку з вовною… А сімбірське дворянство пишалося, що у них у зібранні на дворі стоїть мармуровий стовп — на потвердження того, що з панами родовитими дворянами на віки вічні нічого неприємного не трапиться… А тому безтурботно куняли в холодку під лопухами… Історія російського дворянства скінчена, — мішка з вовною нам не вистачало… Так само, як історія матінки Росії скінчена, панове… Повість про місто Глупов прочитана, книжку закинено в куток. І трапилось це не в грозу й бурю, як сказав один дуже розумний чоловік, а в простий понеділок, — бог плюнув і загасив свічку… Ще в чотирнадцятому році я продав земельку і з того часу — громадянин всесвіту… Так воно певніше…

— Вам добре, голубе, ви Оксфордський університет закінчили, а куди я з трьома моїми дівками подінусь? Куди? — Рум’яний добряк засопів і потягнувся за графинчиком. — А щодо кінця Росії — теж не згодний, це у вас англійська відрижка, еге ж. У прикажчики піду,