Читати книгу - "Перлини української класики"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.
– Усі прийшли?
– Всі.
– Не прийшов Безик Олекса.
– Я тут…
– Треба всіх записати.
Але тільки наладивсь, коли до зборні верхи під’їхав на панськім коні Семен Мажута. Прив’язавши коня, він простягнув руку Мандриці.
– Здоров, Максиме, маю діло до тебе.
Староста глянув на нього.
– Не варт ти моєї руки. Ось тобі, маєш…
І вдарив Семена в лице.
Семен оторопів.
– За що ти вдарив? Мене громада обрала.
Мандрика не встиг одповісти, як Підпара вже встав між ними і звів рушницю.
– Розступіться там, зараз!
Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, і рівночасно ахнули люди й рушниця.
Завитий в серпанок білого диму, Семен зігнувся і схопився за бік.
– Ой, братці, за що ж мені таке?
Він хитався і божевільним оком шукав страшної розгадки на сірих обличчях, що живим муром нахилялись з обох боків.
Там не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах підняв його ноги, і він кинувсь тікати наосліп, сходячи кров’ю, що червонила пальці і стікала здовж ногавиці на землю.
Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом. Високе тіло зігнулось удвоє, як складаний ножик, і впало на землю.
Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тіло, ще тепле, що так покірно лягло йому під ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю і знищить. Без потреби він вистрелив в нього і націлявся важким чоботищем вдарить під груди.
– Доволі, готовий! – обізвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тіло Семена, одтягли до баюри і вкинули в воду.
Все сталось так несподівано й швидко, що люди закаменіли.
Кров була пролита. Одна тільки хвиля одділяла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вічність, що попереднє раптом впало у прірву, що щось прорвалось і увільнилось од пут.
Од юрми одділились Іван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей і стали біля Підпари, готові на все. Підпара витягсь у весь свій зріст.
– Хома Гудзь тут? Виходь!
Голови повернулись і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. Де Хома Ґудзь?
– Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша і натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім’я, як камінь? Було чутно дихання.
– Прокіп Кандзюба!
Як! Прокіп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?
Староста пояснив.
– Я по нього послав. Він зараз буде.
– Андрій Волик! Ведіть!
– Волик… Андрій… – прокотилось луною. – Тут… ось він…
– Ой, боже, що він вам винен! – кричала Маланка. – Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова.
Тимчасом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.
– Йди… йди… ось він… ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.
– Змильтесь… люди… я нічого не винен.
Він уклонився, торкнувшись чолом землі.
Максим поставив Андрія на ноги.
– Хрестись.
Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.
– Бийте його.
Так він і впав. З ним покінчили одразу.
І знов кривавим шляхом одтягли тіло в калюжу.
Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.
– Дивіться… он там… встає… він ще живий. Семен… Семен…
З води баюри піднялася спина, як острівець, на мить показалась рука, наче ловила повітря, і знову впала. Ще два-три рухи, вагання – і довга фігура розігнулась поволі та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорній сітці стікаючих вод. Великі Семенові руки, мов кліщі рака, надаремно шукали, за що б схопитись.
– Він вийде!.. він зараз вийде з води!..
Ті, що тягли тіло Андрія, скочили в воду і одним махом сокири поклали Семена назад у воду.
І знов жорстока тиша здушила серце у жмені, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину пільги.
Однак напружену тишу ніщо не порушало. Підпара пошепки радивсь з Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий.
Раптом все стрепенулось. Юрма зітхнула великими грудьми і паче брижі пробігли по ній, як по воді.
– Ведуть! Прокіп іде!
Прокіп підходив спокійний і діловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважні були його рухи і неймовірним здавалось, що ся людина іде на смерть. От зараз підійде, стане, вийме з кишені заяложений зшиток і прочитає громаді, скільки зорав, засіяв та що продав. Інакше не може бути.
Всі очі вп’ялися в нього, а він спокійно все наближався.
Під ноги йому попалась пляма свіжої крові. Він завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже стояли напоготові. Він зрозумів. Однак привітався.
Підпара махнув до нього острішками брів.
– Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвіт перед богом.
– Хіба ти піп? Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.
– Пізно вже, братіку. Зараз помреш.
– За віщо?
– Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
– Громада так присудила?
– Громада.
Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.
– І ви про мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече.
– Може, покликать Марію?
Прокіп безнадійно махнув рукою.
– Покличте.
Вона ледве протиснулась крізь натовп – в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крові землю.
– Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, він би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і в другий бік.
– Годі, Маріє… вставай… – спиняв її Прокіп. – Слухай, Маріє…
І на хвилину замовк. Забув усе відразу.
– Слухай, Маріє… ось що… коня продайте… нащо він вам…
– Ой, боже, – голосила Марія.
– Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хліб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука… Мою одежу лиши для сина, як виросте – зносить.
– Швидше там! – наглив Підпара.
– Ой, – голосила Марія.
– Кланяйся мамі… нехай простять… та й вже. І ти прости…
Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.
– Готовий? – питав Максим.
– Ще маю гроші громадські… ключі.
Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.
– Полічіть… Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок. – Потому згадав:
– Ще дві копійки.
І вийняв з кишені разом з ключами.
Максим забрав.
– Ще маєш що?
– Дозвольте скинуть жупан.
Він розщібнувся і лишився в одній сорочці.
Круг нього з співчуттям гомоніли:
– Добрий жупан.
– Шкода було б, якби умазався в кров.
Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.
– Стійте, – спинив їх Панас Кандзюба: – я сам. – Він все ще біля Прокопа тупав.
– Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи ще востаннє. Страшно нам… військо іде… не всім бути в одвіті… тобі заплатить бог… Перехрестись.
Прокіп перехрестився.
Марія все голосила і рвала на собі кожух. Її одтягли між люди.
– Прощайся, синашу…
ПрокІп вклонився на чотири угли.
– Простіть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте…
– Хай бог простить… Прощай і нам…
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
– Куди тобі стріляти?
Прокіп втупив у нього вже мертві очі. Подумав.
– Стріляйте в рот.
Білий, як сорочка на ньому, він намагався розтулить рота, але не міг. Спідні щелепи тряслись в нього, тверді і нерухомі, як дерев’яні.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя і бахнув.
А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крові і обілляло Панасові руки і груди.
Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перлини української класики», після закриття браузера.