Читати книгу - "Диво"

у золотих ризах сунувся на чолі процесії, за ним ішли пресвітер Ларивон у незвично урочистих срібних шатах і переяславський єпископ грек Іоанн (Луку Жидяту Ярослав не привіз на урочистість, щоб не дратувати митрополита), далі йшли ігумени, попи й протопопи, іподиякони й диякони, кантори й свічкогаси, церковні прислужники, багаті кияни, що змагалися своїм убранням з церковними сановниками, і кияни всіх можливих ступенів достатку, аж до найубогіших, бо подивитися на свячення Софії прийшов увесь Київ.

Йшли всі з запаленими свічками, і вогники тих свічок жовтіли, мов осіннє листя в довколишніх пущах. Попи роздували кадила, пахло ладаном, виспівувала півча, рикали диякони: «Вонмем!»

За четвертим заходом було освячено і внесено в церкву хрести, посуд, священні книги. Несено потирі, дискоси, звіздиці, ріпіди, підноси, кадильниці й ладанниці, хрести великі й малі, все з золота й срібла, прикрашене самоцвітами й емаллю, несено також гаптовані золотом корогви, плащаниці, срібні ризи, даровані князем, землями руськими, боярами і воєводами церковні порти й паволоки для ризниці, євангелії в дорогих окладах, молитовники-менології, здоблені малюнками, псалтирі, писані на телятині найшляхетнішій, внесено багато книг світських, зібраних князем Ярославом і офірованих тепер для храму, щоб утворилася при ньому перша на Русі книгозбірня.

Цілий Київ умістився в просторій церкві, зібрався тут — і ніхто не знав, що десь під цяцькованою підлогою лежить той, хто поставив цей собор, народивши його в своїй уяві, хто дав соборові оті дивні барви, ті велетенські мозаїчні постаті, оту невпинність руху, гру світла, немеркнуче сяяння.

Митрополит правив молебень, слава і хвала возносилась до бога, кияни з запаленими свічками мовчки стояли в соборі, гучали дзвони, била і накри, зойкала півча, крізь кадильний дим з високої височини суворо позирав Пантократор і зоріли над зібраними киянами сполохано-вперті очі Оранти, щоб глянути на яку, варто було позамикати торжниці, позачиняти гончарні, чинбарні, збройовні. Навіть київська дітлашня набилася в собор, розскочилася попід стінами в притворах і вже ладналася пошкрябати чимось, полишити по собі риску, кружало чи й нехитрий малюнок, поклавши тим самим початок багатовіковим вправам прийшлих нащадків, які зоставляють згодом на стінах Софії свої радощі, тривоги, скорботи, зневагу до божих узаконень, тугу за тою минувшиною, коли й земля була товща, і звір ішов під кожну пущену стрілу, і хліб здавався пухкіший, і жіночі цілунки — палкішими.

По молебню процесія, очолювана тепер уже пресвітером Ларивоном, вийшла з Софії і попрямувала до палацу Ярославового. До духівництва, боярства і простого люду долучилася тут княжа дружина — і так ждали виходу Ярослава. Як тільки з’явився князь у дверях, пресвітер Ларивон сотворив коротку молитву, після чого два церковних сановники, в урочистих шатах понтифікальних, з повішеними на грудях дорогоцінними релікваріями, де зберігалися мощі святих, підійшли до князя і взяли його під руки. Духівництво шикувалося до процесії, що мала повернутися до Софії. На чолі процесії несено велику євангелію в золотій шаті з смарагдами, рубінами і сапфірами, два хрести, вився запахущий дим з кадил, попи виспівували молитов навпереміну мовами грецькою і слов’янською. За попами вели урочисто князя, далі йшла княжа рідня, дружина, бояри, сунув цікавий люд.

Вся дорога від палацу до Софії виспівана була молитвами.

Перед вратами Софії затрималися, пресвітер Ларивон сотворив коротку молитву, після чого процесія вступила до церкви при співі антифони і затрималася перед пресвітерієм. Митрополит ждав князя коло головного вівтаря. Він проказав молитву по-грецьки, єпископи зняли з Ярослава пурпуровий хітон, відіпнули йому меч і підвели князя до вівтаря. Тут Ярослав упав хрестом на покриту килимами і дорогими ромейськими паволоками підлогу, єпископи і весь клір стали на коліна, півча розпочала спів літанії. Коли трикратно пролунало «Господи, помилуй!», всі підвелися, єпископи помогли встати князеві — настала мить, коли князь перестав бути владцею, став простим смертним для того, щоб у короткім часі возвеличитися ще більше, прибрати ймення нове, ще й не чуване на Русі.

Пресвітер Ларивон підступив до Ярослава і запитав його урочисто, майже виспівав: «Чи обіцяєш святих церков господа нашого, і слуг божих, і весь люд, тобі підданий, за звичаєм твоїх предків, боронити і над ними володарювати?»

— Так,— сказав князь,— обіцяю!

Тепер Ларивон звернувся з запитанням до «люду», вже не виспівуючи, а вимовляючи слова в спосіб заплутаний, щоб збагнули їх тільки церковні сановники та ще, може, хто з поблизьких до князя. Питано, чи прагне люд мати за владцю і кесаря князя Ярослава. Клір і півча проспівали: «Хай буде так, хай буде так. Амінь!»

Ларивон проказав молитву, благословляючи князя, благаючи бога, щоб поміг щасливо царствувати Ярославові, а владця аби послушний був божій волі. Єпископ переяславський проказав молитву по-грецьки, бо ж бог міг не зрозуміти слів Ларивонових, який звертався більше до згромаджених у соборі, а не до небесного владики, так лунали на переміну молитви двома мовами, а тим часом митрополит Феопемпт взявся до першої з найважливіших чинностей — до помазання. Він помазав святою оливою голову, груди і плечі Ярославові, творячи знак хреста на князеві, потім подав князеві коронаційний меч — ознаку і покрепу влади,— а разом з мечем і цілу державу. Князь обперезався мечем, узяв з рук єпископів саджені перлами нараменники, застебнув хітон і взяв берло.

В митрополита дрижали руки, коли підняв він золотий вінець, щоб покласти на голову Ярославові. Досі не знати було простим смертним, звідки беруться імператорські корони. Вони існували мовби завжди, переходили в спадок разом з цілими імперіями. Візантійські імператори привезли вінці з Риму, німецький імператор здійняв корону з мертвого Карла Великого, відкривши його гробницю в Аахені, польський Болеслав одержав корону від папи римського. Ярослав не став ждати, поки хтось пришле йому вінець: звелів своїм майстрам викувати з руського золота, і ось митрополит чинив мало не святотатство, але не міг опиратися княжій волі, тішачи себе надією, що, кому треба, легко може змаловажити кесарство Ярославове і звати його по-старому князем.

Він наклав на князя вінець, пробурмотів благословення і необхідні при цьому слова: «Вінчається на кесаря землі Руської раб божий Георгій, рекомий Ярослав», але мало хто тямив по-ромейському, тому в молитві, яку відразу ж сотворено слов’янською мовою, многажди повторювано слово «кесар», щоб запало воно віднині в голови киян і, можливо, швидше розійшлося по всіх усюдах.

Після молитви коронований Ярослав урочисто відведений був од вівтаря до наготовленого поблизу трону. Дав єпископам поцілунок миру, сів на троні, простягнув руку для поцілунку княгині Ірині, яка після того сіла поряд на нижчому стільці, вся церква заспівала «Господи, помилуй!», і розпочався