Читати книгу - "Марiя"

Але ж найважливіший той час, коли він, з погляду інших, «нічого не робить». Якщо це чоловік — лежить і палить цигарку за цигаркою, а дружина й теща нервують: грошей на базар нема, а він і не сяде за стіл!

Для жінки ще гірше: «Стільки роботи в домі, а вона все закинула! І хоч би писала, а то ж нічогісінько не робить — пішла собі гуляти! Або теж лежить та читає якийсь роман, ще й дратується, коли до неї з якимось питанням звернешся, наче роботу переб'єш!»

Але навіть і ті, хто розуміє цю найважчу роботу думки, перевтілення в інше життя, зосередження, виключення від оточуючого, — не завжди знають, що етапи життя відзначаються зовсім іншими датами, а не тими зовнішніми подіями, що всі бачать.

Сама собі Марія в думках лічить: «Це ж було тоді, коли я почала'«Дячка». Це тоді, коли я писала «Живу душу»...».

Навіть найближчі приятельки, можливо, дивуються: поховала Сашу, помер чоловік, і завела новий роман із своїм кузеном — навіть молодшим за себе! Швидко ж вона «відійшла»!

А «відійшла» вона лише тоді, коли знову відчула спроможність перевтілюватися.-Найбільше щастя письменника — раптово зажити життям вигаданих і невигаданих героїв.

Вона, Марія, відчула, що вона ще жива, знову живе справжнім життям письменниці, коли справді почала новий роман. Не з своїм молодшим троюрідним братом! Ні, а за своїм робочим столом.

Вона почала писати «Живу душу», і спогади юності різнобарвним натовпом наплинули на неї, але тепер усе вона бачила ніби іншими очима. Після польського повстання, після пострілу в царя Каракозова і його страти,з багатьох спала маска і виявлялася справжня суть. То, що Марія колись лише інстинктивно відчувала й від чого відверталася в тих провінційних, нібито прогресивних, «салонах», тепер постало перед нею в усій нікчемній наготі. Цілий шерег різноманітних балакунів, які вміли так красномовно виголошувати пишні фрази про вищі ідеали, прогрес, любов до народу і не хотіли поступитися найменшою дрібничкою, щоб, бува, не порушити свій комфорт, своє благополуччя. Вона тепер дужче зрозуміла, чому й Митя в усіх своїх працях підкреслює, що найбільша небезпека саме в таких «лібералах» і молоді треба йти іншим шляхом.

Багато було автобіографічного в цьому романі — її юність у тітки Мардовіної, провінційні ліберальні гуртки, шукання панночками «героїв» (а заодно й женихів), її власна жадоба самостійної праці, живих людей.

Так, тільки вона почала писати цей роман, як відчула, що хвиля понесла її, понесла без упину. І якось, коли вона написала про чоловіка пані Підколодної, лицемірної дамочки-позерки, як він примушений був на догоду жінці повторювати її сентенції на зразок: «Я тепер зрозумів, що таке женщина, що таке чесноти, свідомість власної правоти, єдина міцна підтримка у важких випробуваннях...» — і раптом закінчував несподівано: «Всіх цих праведників перевішати треба», — вона, Марія, сама розсміялась: так це було вірно підхоплено серед тої метушливої орловської юрби і тепер влучно використано'.

Недарма вона колись писала Єшевському, який здивувався, звідки такі правдиві образи в її «Записках дячка»: «Адже я знала колись цих людей і спостерігала — живе враження завжди залишається у мене і не вмирає».

Коли вона розсміялася, пишучи тепер у романі ці рядки, Митя здивовано підвів голову — він ще її не бачив такою жвавою, веселою.

— Почекай, я допишу цей розділ і почитаю тобі, обов'язково почитаю.

Вона вже жила в цьому романі, вже заграли деталі побуту, вона всміхалася, тішилася, пишучи про кота Друга, який: «...проживши вік не без помилок, відчував на собі наче гніт суворої і невмолимої доброчесності, що просякала собою весь дім (тих же Підколодних), і пирхав, наче хотів сказати: — Ну, добровільно мене сюди не заманиш ніякими мишами на світі».

Вона любила отак пожартувати, веселими і смішними деталями додати жвавого колориту всій картині. А які соковиті й зовсім живі вийшли розвінчані герої — Павло Іванович, Квач, Бурнашов і «дівчина-титан» Агнеса!

Це зовсім не були фотографічні портрети якихось певних людей, зовсім ні! Різні рисочки спливали в пам'яті — в одних виразніші, в інших блідіші, але перед нею вже метушилися створені живі люди — звичайно, не «живі» у вищому розумінні слова її Маша — «жива душа» — саме шукала живої людини. І от поки що саме задумана «жива» людина не виходила дуже живою! Вона розуміла: Загайного треба показати в діяльності, в роботі, — та про це ж можна писати лише натяками! І перо вже не бігло жваво, вона наче підтягала образ до певної накресленої схеми. Адже полюбила Загайного її героїня — Маша, бо відчула в ньому нову людину. В чому ж саме? З чого це видно?

Вона замислювалася, починала новий аркуш, але не писала, вставала з-за столу, виходила з кімнати, вигадувала якісь справи, йшла з дому.

Якось вона повернулася пізно увечері. Наталя Федорівна відчинила двері, вона тихенько зайшла до кімнати, де працював Митя. Він так захопився своїм рукописом, що не почув її кроків.

Вона дивилася на схилену голову над столом, заваленим книгами й паперами, обличчя його було втомлене, зблідле, але коли він глянув на неї — вона зупинилась: ніколи не бачила вона його таким — він, певне, з мить не міг збагнути, що це вона прийшла, він ще був весь у своїй праці, в полоні своїх думок, які жадав швидше викласти. Хоч обличчя було й стомлене, й зблідле, очі дивилися радісно, натхненно, і не її стосувалась ця радість. Він зробив знак, щоб вона почекала, не займала його, не звертала уваги,