Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— А! — сказав Анатоль. — Ну, сідай.

— Що ж, сідай! — сказав Долохов.

— Постою, Федоре Івановичу.

— Сідай он, говориш! Пий, — сказав Анатоль і налив йому велику склянку мадери. Очі в ямщика засвітилися на вино. Відмовляючись для годиться, він випив і втерся шовковою червоною хусточкою, що лежала в нього в шапці.

— Що ж, коли їхати, ваше сіятельство?

— Та ось… (Анатоль подивився на годинник). Зараз і їхати. Дивись же, Балага. Га? Поспієш?

— Та як виїзд — чи щасливий буде, а то чому б не поспіти? — сказав Балага. — Доставляли ж у Tвep, за сім годин поспівали. Пам'ятаєш, надісь, ваше сіятельство.

— Ти знаєш, на різдво з Твері я раз їхав, — сказав Анатоль, з усмішкою згадування звертаючись до Макаріна, який пильно і зворушено дивився на Курагіна. — Ти віриш, Макарка, дух перехоплювало, як ми летіли. В'їхали в обоз, через два вози перескочили. Га?

— Вже ж і коні були! — продовжував оповідання Балага. — Я тоді молодих припряжних до буланого запріг, — звернувся він до Долохова, — то, віриш, Федоре Івановичу, шістдесят верст звірі летіли; втримати не можна, руки задубіли, мороз був. Кинув віжки — тримай, мовляв, ваше сіятельство, сам так у сани й повалився. То ж не то що поганяти, до місця втримати не можна було. За три години донесли, чорти! Здох лівий тільки.

XVII

Анатоль вийшов з кімнати і за кілька хвилин повернувся в підперезаній дрібним поясом шубці та в соболевій хвацько надітій набакир шапці, яка дуже пасувала до його красивого обличчя. Подивившись у дзеркало і в тій самій позі, яку він прибрав перед дзеркалом, ставши перед Долоховим, він узяв склянку вина.

— Ну, Федю, прощавай, спасибі за все, прощавай, — сказав Анатоль. — Ну, товариші, друзі…— він задумався… — молодості… моєї, прощавайте, — звернувся він до Макаріна й інших.

Незважаючи на те, що всі вони їхали з ним, Анатоль, очевидно, хотів зробити щось зворушливе і урочисте з цього звернення до товаришів. Він говорив повільно й голосно і, виставивши груди, похитував однією ногою.

— Усі візьміть склянки, і ти, Балага. Ну, товариші, друзі молодості моєї, погуляли ми, пожили, погуляли. Га? Тепер, коли побачимось? За кордон виїду. Пожили, прощавай, хлопці. За здоров'я! Ура!.. — сказав він, випив свою склянку і брязнув нею об землю.

— Бувай здоровий! — сказав Балага, теж випивши свою склянку і витираючись хусточкою. Макарін зі слізьми на очах обнімав Анатоля.

— Ех, князю, уже ж як мені сумно з тобою розстатися, — промовив він.

— Їхати, їхати, — вигукнув Анатоль.

Балага рушив з кімнати.

— Ні, стривай, — сказав Анатоль. — Зачини двері, сісти треба. Ось так. — Зачинили двері, і всі сіли.

— Ну, тепер марш, хлопці! — сказав Анатоль, встаючи.

Лакей Joseph подав Анатолеві сумку та шаблю, і всі вийшли до передпокою.

— А шуба де? — спитав Долохов. — Гей, Ігнатка! Піди до Мотрони Матвіївни, скажи, хай дасть шубу, салоп соболевий. Я чув, як викрадають, — сказав Долохов, підморгнувши. — Адже вона вихопиться ні жива ні мертва, в чому вдома сиділа; тільки загаєшся — тут і сльози, і татусь, і матуся, і зараз вона змерзла, і назад, — а ти в шубу приймай одразу й неси в сани.

Лакей приніс жіночий лисячий салоп.

— Дурню, я тобі сказав соболевий. Гей, Мотронько, соболевий! — крикнув він так, що далеко по кімнатах залунав його голос.

Вродлива, худа і бліда циганка з блискучими чорними очима і з чорним кучерявим, сизого вилиску волоссям, у червоній шалі вибігла з соболевим салопом на руці.

— Що ж, мені не жаль, ти візьми, — сказала вона, очевидно торопіючи перед своїм паном і жаліючи салопа.

Долохов, не відповідаючи їй, узяв шубу, накинув її на Мотроньку і закутав її.

— Ось так, — сказав Долохов. — І потім ось так, — і він підняв їй коло голови коміра, залишаючи його трохи відкритим лише перед обличчям. — Потім ось так, бачиш? — І він прихилив Анатолеву голову до залишеного отвору, з якого видно було блискучу усмішку Мотроньки.

— Ну, прощавай, Мотронько, — сказав Анатоль, цілуючи її. — Ех, кінчилася моя гульня тут! Степці кланяйся. Ну, прощавай! Прощавай, Мотронько; ти мені побажай щастя.

— Ну, дай же вам боже, князю, щастя великого, — сказала Мотронька зі своїм циганським акцентом.

Біля ганку стояли дві тройки, два Балагових помічники тримали їх. Балага сів на передню тройку і, високо піднімаючи лікті, неквапливо розібрав віжки. Анатоль і Долохов сіли до нього, Макарін, Хвостиков і лакей сіли на другу тройку.

— Готові, чи ні? — спитав Балага.

— Пускай! — крикнув він, замотуючи на руку віжки; і тройка пішла вибивати вниз Нікітським бульваром.

— Тпрру! З дороги, гей!.. Тпрру! — тільки лунали вигуки Балаги та ямщика, що сидів на козлах. На Арбатській площі тройка зачепила карету, щось затріщало, розітнувся крик, і тройка полетіла по Арбату.

Давши два кінці по Підновинському, Балага став стримувати, і, вернувшись назад, зупинив коней на перехресті Старої Конюшенної.

Ямщик зіскочив тримати коней за уздечки, Анатоль і Долохов пішли тротуаром. Підходячи до воріт, Долохов свиснув. Свист відгукнувся йому, і відразу по цьому вибігла покоївка.

— На подвір'я ввійдіть, а то, видно, зараз вийде, — сказала вона.

Долохов залишився біля воріт. Анатоль увійшов за покоївкою на подвір'я, повернув за ріг і вбіг на ганок.

Гаврило, величезний виїзний лакей Марії Дмитрівни, зустрів Анатоля.

— До пані, будь ласка, — басом сказав лакей, заступаючи дорогу від дверей.

— До якої пані? Та ти хто? — задихавшись, пошепки спитав Анатоль.

— Будь ласка, наказана привести.

— Курагін! Назад! — кричав Долохов. — Зрада! Назад! Долохов біля хвіртки, де він зупинився, боровся з двірником, який намагався замкнути хвіртку за Анатолем, що увійшов на подвір'я. Долохов з останньої сили відштовхнув двірника і, схопивши за руку Анатоля, який вибіг, шарпнув його у хвіртку і побіг з ним назад до тройки.

XVIII

Марія Дмитрівна, заставши заплакану Соню в коридорі, змусила її в усьому признатися. Перехопивши Наташину записку і прочитавши її, Марія Дмитрівна з запискою в руці увійшла до Наташі.

— Мерзотниця! Безсоромниця! — сказала вона до неї. — Слухати нічого не хочу! — Відштовхнувши Наташу, що здивованими, але сухими очима дивилась на неї, вона замкнула її на ключ і, наказавши двірникові пропустити у ворота тих людей, що прийдуть сьогодні увечері, але не випускати їх, а лакеєві — привести цих людей до неї, сіла у вітальні, чекаючи викрадачів.

Коли Гаврило прийшов повідомити Марію Дмитрівну, що люди приходили, але втекли, вона, насупившись, встала і, заклавши назад руки, довго ходила по кімнатах, обдумуючи, що їй робити. О дванадцятій годині ночі вона, намацавши в кишені ключ, пішла до