Читати книгу - "Трунар, Crown Horror"

– Насамперед зі своїм другом, а вже потім – із трунарем. – Відповідь здивувала його до глибини душі.

Однак юнак не міг лишатися тут надовго. Які би трагедії не випали на їхню долю, Бенджамін не дозволяв своєму наступникові розслаблятися.

– Можеш побути з нею кілька годин, не більше. А мені ще треба деякі справи залагодити, – зауважив батько, перш ніж піти звідти.

Знову змінивши примочку на Адріаниному лобі, Леон погукав до неї служницю, а сам пішов працювати. Йому довелося завершити завдання мачухи:  почистити від бруду статуї та надгробки в їхньому родинному склепі. Там йому трапилася дуже давня могила, десь п’ятнадцятого або чотирнадцятого століття. Вона належала тітці тодішнього господаря, чи то двоюрідній, чи то троюрідній. Не те, щоб Тейкер знав увесь свій рід, проте рукопис цієї особи лежав на полиці в їхній бібліотеці. Йому відразу пригадалася одна казочка звідти.

Історія про Короля, який боявся Смерті. У світі, де той володарював, Смерть приходила до людей під маскою родичів, і він, аби убезпечити себе, спорудив височезний замок. Там була сотня дверей і тисячі замків, п’ять дюжин воїнів та пів тисячі слуг.

Король прожив багато років, порівнятися з ним не могли найзатятіші довгожителі. Однак, усьому приходить свій кінець. Однієї ночі правитель прокинувся від жахіття, підійшов до дзеркала, випив води, знову повернувся до ліжка. На подушці він помітив цидулку, що була написана пером ворона на пожовклому папері.

Я вже тут

Наляканий Король озирнувся навкруги – усі двері було замкнено, замки сяяли в місячному сяйві, ланцюги дзвеніли від протягу. Його погляд зупинився на дзеркалі, відображення не рухалося.

– Леоне! – у дверях склепу стояв батько. – Прямуй за мною, хутчіш.

– Я ще не завершив, може, Мелінда…

– Ні. Мені потрібна саме твоя допомога.

***

Стискаючи в руках зім’ятий аркушик, Райдо стояв біля воріт цвинтаря. Листа від коханої йому передав якийсь незнайомець, це спричинило в нього підозри. Однак лист (знайшовся на ринку чоловік, який допоміг його прочитати) розвіяв усілякі сумніви – Адріана повідомляла, що трунар зачинив її в підвалі, а на ранок планує розправитися з нею. Вона прохала знайти таємний хід під альтанкою та врятувати її, поки ще не занадто пізно.

Батько завжди казав, що в аристократів бракує клепки. Дівчина була трохи дивакуватою, майже не з’являлася на людях, а з будинку Розенблюмів у часи її дитинства постійно чулися сміх і співи. Щоправда, старий свинопас кожну посмішку вважав божевіллям, тож не хотілося йняти йому віри.

Матір Райдо шукала синові дівчину серед сусідів і містян. Донька кузена, небога фермера, онука бібліотекаря… Якими ж вони були нудними та сірими порівняно з його обраницею!

Адріана була не просто чудовою дівчиною, вона могла стати йому квитком у нове життя. Змалку юнак навчався читати, намагався навіть писати, був здібним учнем, але батьки не знайшли грошей на те, аби продовжити його навчання. Вони вважали, що уроки не мають сенсу, бо йому решту життя треба буде пасти свиней. І  лише вона єдина вбачала в ньому поета, мислителя, видатну особу, одним словом. Заради цієї дівчини він був готовий змінити світ, а ще перелізти через високу огорожу зі штирями.

Опинившись по інший бік цвинтаря, юнак роздивився навкруги. Не помітив нічого особливого, тільки пагорби, вкриті могилами. Обережно свинопас вирушив до маєтку. Його ноги боязко ступали кожен крок, аби раптом не наступити на місце останнього спочинку якогось містянина.

І ось на тлі типового пейзажу виринула альтанка. Ходили чутки, що її замовив якийсь Міро, на згадку про свій табір, що його увесь вирізав якийсь психопат. Щойно роботу було завершено, цей циган зник безвісти.

Підбігши туди, Райдо переконався, що легенда є правдивою – порив вітру скинув снігову ковдру, біля альтанки височіли статуї, таблички на них були срібними. Вони були, наче живі, хоча виконані в один тон. Жінки –  у пишних спідницях, чоловіки –  у чудернацьких капелюхах. Кожна обручка, кульчик, намистинка, кожне пасмо волосся – усе це було зображено в щонайменших деталях. На відміну від решти прикрас цвинтаря, що виражали спокій та умиротворення, ці люди кричали, відображаючи останні миті власного життя.

Відвернувшись від них, свинопас розпочав пошуки таємного ходу. Він розкопував сніг, кілька разів щось знаходив, проте то було лише каміння. Продовжував пошуки, ігноруючи повні жаху погляди мертвих. Ці кляті статуї вп’ялися в нього  очима, не бажаючи відпускати.

Вітер почав завивати з новою силою, півсотня з давно вже мертвого табору, підвивала йому в унісон. А ще окрім передсмертних зойків можна було почути виття, жахливе виття невідомого монстра, який зіскочив з уст оповідача казок.

– От і спіймав я тебе!

Наляканий юнак озирнувся і, побачивши перед собою постать у чорному, без зайвих роздумів, ударив її.  Чоловік упав навколішки, з-під густих брів на свинопаса поглянула пара скажених очей. Вітер знову завив, однак жодного казкового виття більше не вчувалося. Райдо вирячив очі, він нарешті зрозумів, хто тут був справжнім монстром.

Цієї ж миті повітря розсікла лопата, перед очима все поплило, знову повалив сніг. Зчищаючи кров зі свого інструменту, Бенджамін похмуро зиркнув на свого ворога – ліпше кров на снігу, ніж бруд на його імені.