Читати книгу - "Екзорцист"

Нарешті гість подивився на годинника. Був уже час на обід у трапезній. Він підвівся й, уже виходячи, звернув увагу на обкладинку роману, що лежав на Каррасовому столі.

— О, то у вас є «Тіні»? — спитав він.

— Ви це читали? — поцікавився Каррас.

Молодий священик похитав головою.

— Ні, не читав. А варто?

— Не знаю. Я щойно дочитав її, але не певний, чи все в ній зрозумів, — збрехав Каррас. Він подав йому книжку. — Хочете взяти? Бо я справді хотів би почути ще чиюсь думку.

— О так, звісно, — відповів єзуїт, розглядаючи суперобкладинку примірника. — Спробую повернути за пару днів.

Його настрій явно покращився.

Коли за молодим священиком рипнули й зачинилися двері, Каррас відчув полегшення. І спокій. Він узяв бревіарій і вийшов на подвір’я, де поволі ходив, читаючи літургію годин.

Пополудні до нього прийшов іще один гість — старенький пастор із церкви Святої Трійці, що вмостився на стільці біля письмового столу й висловив свої спочуття з приводу кончини Каррасової матері.

— Я відправив кілька мес за упокій її душі, Деміене, і одну також за вас, — прохрипів він із відчутним ірландським акцентом.

— Це так великодушно з вашого боку, отче. Дуже вам дякую.

— Скільки їй було?

— Сімдесят.

— Ну, то вона достойно пожила.

Каррас відчув, як його охопила злість. О, справді?

Він подивився на вівтарну картку, яку приніс із собою пастор. Одну з трьох накритих пластиком карток, що їх використовують під час меси, із записами молитов, які промовляє священик. Каррас був здивований, чому пастор її сюди приніс. Відповідь не забарилася:

— Отже, Деміене, сьогодні знову це сталося. У церкві, знаєте. Чергове осквернення.

Пастор розповів йому про статую Діви Марії зліва від церковного вівтаря, яку розмалювали так, що вона стала схожою на повію. Тоді він передав Каррасові вівтарну картку.

— А це знайшли зранку якраз після вашого від’їзду до Нью-Йорка. То було в суботу? Так. Саме тоді. Ну, погляньте самі на це, добре? Я щойно розмовляв із сержантом поліції, і… ну, але то таке. Подивіться-но на картку, Деміене, гаразд?

Каррас почав розглядати картку, а пастор пояснив, що хтось запхав видрукований на машинці аркуш поміж оригінальною карткою й пластиком, що її накривав. Цей сурогатний текст, попри те, що там не бракувало друкарських помилок і неточностей, був написаний цілком вишуканою й зрозумілою латиною, змальовуючи в яскравих еротичних подробицях уявний лесбійський акт між Марією Маґдалиною й блаженною Дівою Марією.

— Годі вже, ви не мусите це все читати, — зронив пастор, забираючи картку, немовби боявся, що вона спричиниться до гріха. — Але це досконала латина; я маю на увазі стиль, церковний латинський стиль. Так ось, сержант каже, що мав розмову з одним психологом, і той гадає, що це робота якоїсь збоченої особи… тобто це міг би бути й священик, знаєте, дуже хворий священик. Чи таке могло б бути?

Каррас на мить замислився. Тоді кивнув головою.

— Так. Могло. Можливо, вияв якогось протесту в стані цілковитого сомнамбулізму. Не знаю. Але таке могло б бути. Безперечно. Цілком можливо.

— Чи вам спадають на думку якісь кандидатури, Деміене?

— Не розумію вас.

— Ну, але так чи інакше вони всі приходять до вас, хіба ні? Тобто ті всі збоченці, якщо такі є тут, у кампусі. Чи ви знаєте когось такого, Деміене? Тобто з такими оце хворобами?

— Ні, отче, не знаю.

— Ні. Ні, я й не думав, що ви мені скажете.

— Ні, не сказав би, але поза тим, отче, сомнамбулізм допомагає розв’язати цілий ряд можливих конфліктних ситуацій, і найчастіше цей розв’язок вельми символічний. Тому я й справді мало що міг би знати. До того ж, якби це був сновида, цілком імовірно, що його спіткала б цілковита амнезія, і він би й сам не мав жодного уявлення про свої попередні дії.

— А якби ви йому про це сказали? — обережно спитав пастор. Він легенько смикнув себе за мочку вуха тим звичним жестом, коли, як помітив Каррас, гадав, що поводиться підступно.

— Не знаю нікого, хто відповідав би вашому описові, — сказав Каррас.

— Так, розумію. Ну, я нічого іншого й не очікував. — Пастор підвівся й почовгав до дверей. — Знаєте, на кого ви мені всі схожі? На священиків!

Каррас чемно всміхнувся, а пастор повернувся й кинув йому на стіл вівтарну картку.

— Гадаю, вам не завадить добре дослідити цю річ, правда? Отож-бо, — додав він, а тоді знову пошкандибав до дверей, похиливши по-старечому плечі.

— Чи хтось знімав відбитки пальців? — запитав Каррас.

Старенький пастор зупинився й озирнувся.

— Ой, не думаю. Бо ж вони врешті-решт не шукають якогось кримінального злочинця, правда? Найпевніше, це просто якийсь божевільний парафіянин. Як ви гадаєте, Деміене? Це може бути хтось із нашої парафії? Знаєте, я починаю й сам так думати. Ні, це не був священик, зовсім ні, а хтось із парафіян. — Він знову смикнув себе за мочку вуха. — Що ви на це скажете?

— Не можу знати, отче.

— Ні. Ні, я й не думав, що ви мені скажете.

Пізніше того самого дня Карраса звільнили від обов’язків консультанта й призначили читати лекції з психіатрії на медичному факультеті Джорджтаунського університету. Йому велено відпочити.

Розділ другий

Реґана лежала горілиць на оглядовому столі доктора Клайна, розкинувши руки й ноги. Схопивши обома руками її стопу, він зігнув її до щиколотки, потримав якийсь час, а тоді раптово відпустив. Стопа повернулась у звичне положення. Декілька разів він повторив цю процедуру, але результат був незмінний. Здається, це його не задовольнило. Коли ж Реґана зненацька сіла й плюнула йому в обличчя, він звелів медсестрі залишитися в кімнаті, а сам повернувся у свій кабінет поговорити з Кріс.

Це було 26 квітня. Його не було в місті минулої неділі й понеділка, тож тільки цього ранку Кріс змогла додзвонитися до нього й розповісти про події під час вечірки й про те, як двигтіло ліжко.

— То воно справді рухалось?

— Так, рухалось.

— Як довго?

— Не знаю. Секунд десять, може, п’ятнадцять. Тобто це все, що я встигла побачити. Потім вона якось напружилась і помочилася в ліжко. Хоч, може, вона помочилася й раніше. Я не знаю. А після цього вона зненацька заснула мертвим сном і не прокидалась аж до наступного підвечір’я.

Клайн замислено увійшов до кабінету.

— Ну,