Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вдома вона вбирала великі бахматі светри, шо чуть не до колін їй висіли, і я вже й не виділа її ніколи без джинсів і робочих чобіт. Усе як виходила десь, то на голові закручувала якийсь страшний обдертий шарф, такий великий, шо звисав їй із чола, і очі виглядали, як два звірки, шо з печери визирають. Вона виглядала як пацанка, але я думала, шо як їй уже дванадцять років минуло, то дівки на такім уже і хрест ставлять. А одного вечора, як я забула постукати їй у двері перед тим, як зайти, вона чуть ноги собі не поломила, так кинулася здіймати халат із дверок шафи, а вона ж у комбінації була — не голяка зовсім, нє.
Але найгірше — шо вона майже не балакала більше. Не лиш зо мною. Якшо подумати, у яких ми тогди стосунках були, то було ясно. Але ж вона перестала балакати ну майже зі всіма. Сиділа за столом на вечерю, опускала голову, довгі косми їй висіли перед очима, і як я пробувала шось до неї забалакати, питала, як у школі день минув чи шось таке, усьо, шо вона казала мені, — то «Тадобре» і «Тапевно», і зовсім не тараторила, як колись. Джо-молодший так само пробував, але то було як горохом до стіни. Раз чи два він дивився на мене, якось сконфужено. Я лиш плечима стенала. І лиш-но всі доїли та помили тарелі, вона йшла за двері чи до себе в кімнату.
І Бог свідок, перше, шо я подумала після того, як пойняла, шо то не парубок ніякий, — то на коноплю… Не дивися так на мене, Енді, ніби я не знаю, про шо говорю. У ті часи то називали макухою чи травкою, а не ґанджею, як тепер, але в ті часи не було якось інакше й було доста людей, які були готові її продавати, як ціни на лобстерів падали… та й навіть коли не падали, так само. Тогди багато макухи приходило через прибережні острови, точно як тепер, і частина її там і лишалася. Кокаїну не було, і за то дякувати Богові, але якшо хтілося покурити ґанджі, то все було де її найти. Якраз того літа берегова охорона арештувала Маркі Бенойта — чотири пакети того добра найшли в нього у «Меґґіній втісі». Певно, звідти та думка мені в голову і прийшла, але навіть тепер, як стілько років минуло, я думаю, як то я змогла надумати шось таке складне з чогось настілько простого. Ото й була справжня проблема — вона сиділа кожний вечір навпроти мене за столом, майже все їй не зайве було помитися й поголитися, а я ж просто дивилася на неї, на Джо Сент-Джорджа, головного майстра на всі руки на Літл-Толі, шкода лиш, шо руки криві, і загадувала собі, чи моя дитиночка часом не покурює веселі папіроски за шкільною столярнею. І то ше я люблю говорити, шо мама моя дурних не ростила! Падоньку!
Я зачала думати, чи не зайти до неї в кімнату й не попорпатися в шафі та шухлядах, але мені гидко від себе самої стало. Я всяка, Енді, всяка буваю, але надіюся, шо нишпоркою не стану ніколи. І всьо одно від самої тої думки я ввиділа, шо забагато часу нипаю околясом того, шо діється, надіюся, шо проблема сама себе вирішить чи Селена сама до мене підійде.
А далі настав один день — десь перед Гелловіном, бо пам’ятаю, шо малий Піт тогди повісив у вікні дверей паперову відьму, — як мені після ланчу треба було до Стрейгорнів сходити. Ми з Лісою Маккендлес збиралися здати ті дорогі перські килими з першого поверху — то треба щопівроку робити, шоби вони не зблякли, чи шоби блякли рівномірно, чи ше якесь серу матери. Я накинула плащ, защіпнулася і вже виходила за двері, як подумала: шо ти робиш з тим важким осіннім плащем, дурне? Надворі як мінімум шістдесят п’ять градусів[12], бабине літо, яке лиш може бути. А далі другий голос відказав першому: на протоці шістдесят п’ять не буде, там шось ближче до п’ятдесяти. І мокро. І от тогди я зрозуміла, шо в той день ні до яких Стрейгорнів заходити не буду. Я замість того сяду на пором у Джонспорт і про всьо поговорю з донькою. Я подзвонила Лісі, сказала, шо килими на другий день віднесемо, і пішла на пором. Якраз устигала на той, шо п’ятнадцять по другій. Якби пропустила його, то і її би пропустила, і хтозна, як би всьо вийшло в такім разі.
Я перша зійшла з порома — вони ше накидали останній швартов на останній стовпчик, а я вже ступила на док, — і відразу рушила до школи. Поки йшла, собі подумала, шо не знайду її в кабінеті самопідготовки, шо би там не розказували вона і її класна керівничка, шо вона таки буде десь за столярнею, з іншими лобурями… усі сміються, лапають дівок за сраки і, може, передають одно другому обгорнуту паперовим пакетом пляшку якогось шмурдяку. Якшо ви ніколи не були в такій ситуації, то не знаєте, як воно, і я вам не зможу описати. Всьо, шо я вам можу сказати, — то, шо не можна підготувати себе до того, шо серце буде кров’ю обливатися. Мусиш іти далі й надіятися, шо дідько з ним, такого не буде.
Але як я відкрила двері кабінету й заглянула, вона там була, сиділа за партою коло вікон, голову в книжку з алгебри опустила. Вона мене перше не примітила, то я просто стояла й дивилася на неї. Вона не валанцалася з якоюсь поганою компанією, як я боялася, але серце мені все одно мало не кров’ю обливалося, Енді, бо виглядало так, шо вона взагалі ні з ким не валанцалася, а то, може, навіть гірше. Може, її класна керівничка не виділа ніц поганого в тім, шо дівочка вчиться собі сама в тім величезнім кабінеті. Може, вона навіть думала, шо то похвально. Але я в тім ніц похвального не виділа, і ніц здорового так само. Не було навіть тих, кого після уроків лишали, шоби в неї хоч якась компанія була, бо шибеників відправляли в бібліотеку в школі Джонспорт-Білз.
Вона ж мала би бути з подружками, якісь платівки слухати чи упадати за якимсь парубком, а замість того сиділа під пилюжним променем сонця, сиділа в тім запаху крейди, мастики для підлоги і тої противної червоної тирси, яку насипали після того, як дітиська йшли додому, сиділа, втуплювала голову так глибоко в ту книжку, шо можна було подумати, там усі секрети життя і смерти написано.
— Агов, Селено, — кажу я.
Вона скулилася, як зайченя, і перекинула половину книжок зі столу, поки оберталася, шоби ввидіти, хто то до неї говорить. Очі в неї були як блюдця, заповняли весь верх лиця, а ті щоки й чоло, шо мені було видно, були бліді, як маслянка в білім горнятку. Окрім тих місць, де були свіжі прищі. Вони світилися яскраво-червоним, як опіки.
А тогди вона ввиділа, шо то я. Страх пропав, але усмішки ніякої не було. Їй на лице як заслінка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долорес Клейборн, Стівен Кінг», після закриття браузера.