Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

Розмова точилася німецькою, з довшими чи коротшими вставками французькою, коли на німецькій синтаксі спотикався Жюль Верус. Monsieur Верус, крім усього, заїкався і взагалі говорив дуже невиразно: починав фразу, бурмочучи тихо до себе, чи так її закінчував, іноді можна було почути через стіл тільки центральну частину висловлювання, іноді кілька слів без присудка. Довідалося, що Верус є відомим і маєтним журналістом, якого найняв Моріс Бюно-Варія з «Ле Петі Парізьєн» за якусь небачену суму. Він їде до Сибіру, щоб написати для «Ле Матен» серію репортажів із Краю Лютих. За походженням він був фламандцем, глибоко зневажав усі панівні родини й правлячі кабінети, так само, як і самого Бюно-Варію з його напускним багатством і гучною антикомуністичною пристрастю. Оті невелемовні словесні шпильки Веруса були зазвичай політичним глумом або французькими афоризмами. Худий, як тріска, й дуже високий, він прислужувався усім за столом досяжністю своїх подібних до патиків рук, подаючи той чи інший полумисок, салатник, дзбанок, посудинки для солі й перцю у формі лебідок. Стіл був на вісім осіб, на чотири й чотири місця, а monsieur Верус займав друге крісло від проходу — малося його навпроти: коняча щелепа, орлиний ніс і дротяні окуляри на тому носі.

Оскільки капітан Прівєженський узагалі не відзивався, а пан Блютфельд ні на секунду не припиняв їсти — він їв, їв і їв, так наче їдження заміняло йому дихання, і коли він перестане напихати собі ротовий отвір, то одразу ж упаде мертвим із обличчям, фіолетово опухлим від без’їдла, — тож, оскільки вони нічого не казали, а дружина інженера обмежувалася підтакуванням чоловікові, розмова точилася між інженером Вайтом-Ґесслінґом, Ґертрудою Блютфельд, графом Ґ’єро-Саським і доктором Конєшиним.

Доктор Конєшин — містянин із суворим обличчям, облямованим вогнисто-рудими бакенбардами, — їхав до Владивостока, щоб дослідити Білу Пошесть, яка вразила колоніальні громади Східного Сибіру й тихоокеанські порти. — Вони бояться, щоб рештки Тихоокеанського флоту їм не перемерли, — поквапливо пошепки пояснила пані Блютфельд, тільки-но обмінялося поглядом із кремезним доктором. — Міністерство Війни, мабуть, не збиралося давати їм перепусток на повернення додому, але тепер, після вікторії Мєрзова, медицина мусить допомогти Міністерству. Щоб знову морячки не збунтувалися. Розірвуть там бідного доктора на шматки. — Шепіт Ґертруди Блютфельд був значно гучніший, ніж найголосніші дотепи monsieur Веруса, Конєшин не міг його не почути. Але він лише протер пенсне й продовжив методично краяти яйце на четверті, восьмі та шістнадцяті частинки (далі ці шматочки білка й жовтка він укладав на білому хлібі в симетричні візерунки).

Пані Блютфельд шепотіла інформації зі свого пліткарського Who is who, попри те, чи бажав хтось це почути, чи ні; угорський граф був також непоганою жертвою, — але, будьмо щирими, усе ж дещо привабливішою. Блютфельди їхали із Санкт-Петербурга, з деким із пасажирів вони вже встигли познайомитися, про історії інших пані Ґертруда довідалася своїми таємними способами (френологія, генеалогія, келих вина й сон на світанку, як припускалося). Тож слухалося розповіді спершу про присутніх за столом, потім про інших пасажирів класу люкс, які власне снідали, а далі про відсутніх.

Банкір із племінником — мати з дитиною, дружина хутряного маґната — прокурор із Амурської області, який повертається з інструктивної наради в міністерстві — панна-сухотниця з тіткою, на шляху до санаторію Криги (то були оті сусідки, побачені вночі), але не хвилюйтеся, панна вже не заражає паличками — офіцер царського військово-морського флоту, скерований на корабель у Ніколаєвську — марнотратні брати з пивоварного роду в Моравії, подорожують довкола світу — відставний ротмістр кайзерівських гусарів — літній американський інженер-хімік чи електрик із дружиною, також найнятий за контрактом Сибирьхожетом — подорожуюча самотньо молода вдова із занадто викличною вродою, щоб виглядати в очах пані Блютфельд порядною жінкою — старий, котрий їде на Сахалін на могили синів-засланців — пастор із Лотаринґії з родиною, вони сходять ще до Уралу…

А два столи далі — тільки не дивіться тепер! — попивав ранкову каву князь Блуцький-Осєй, який начебто їде до Владивостока з особистим дорученням Ніколая II.

— І нехай мене тут грець вхопить, якщо це не через нього ми терпіли усі ті нічні алярми!

— Таємна поліція, жандармський корпус, третій відділ або й охранка, — мабуть, когось йому приділили, — буркнув доктор. — Вони ж знали, куди й коли він їде, не мусили вночі гнатися за потягом. Напевно, він теж має своїх людей.

— Може, інформацію про задуми терористів вони отримали в останній момент, — припустив інженер.

— … витоки в останній момент завжди дуже зручні…

— Учора ввечері нам детально пояснили цю справу. Офіційно князь їде до Америки, щоб відвідати свою молодшу дочку, Аґафію, яка вийшла заміж за віце-президента Російсько-американської компанії, але насправді князь їде вести переговори про мирний договір із японцями. Уявіть собі, якби переговори не увінчалися успіхом, скільки б то людей утішилися в Росії та в Європі.

— Скільки? — спиталося з наївним подивом. — Хто так насправді зацікавлений у цій війні? Хтось з-поміж тих, хто кидають бомби й стріляють у високопоставлених осіб?

— Усі, — сказав доктор. — Адже оті анархісти й соціалісти всіх мастей тільки на нещасті й хаосі жирують. Які б вони мали шанси, якби не війна? Згадайте п’ятий і дванадцятий.

— Ну, тоді вони зазнали кривавих поразок, чи не так?

— Ба, тоді вони були найближчі до успіху революції. Велика війна, невдоволення люду, внутрішні криваві розправи — оце їм потрібно. А також різноманітним народникам-бунтовщикам, клятим полячишкам, excusez-moi, mon comte, черкесам і грузинам — усі тільки й чекають хвилі слабкости імператора й негайно вчепляться Росії у горло.

— Пан доктор був на Хрещатику в Києві в Червону суботу, — поінформувала усіх своїм театральним шепотом Ґертруда Блютфельд.

— Еге ж, був, вибіг із дому, як тільки рвонуло. До вечора ми перевозили поранених, збирали вбитих. Тулуби окремо, руки-ноги окремо, кишки, галони крови.

— … випадково у них — хімікалії, як то буває, коли недовчені «жаки» за бомби беруться…

— Якби не Крига, то ми б іще в середині літа мали в місті епідемію, вистачить однієї братської могили, недостатньо хутко залитої вапном — я бачив такі речі на фронті.

Англієць із дружиною гидливо й збентежено перезирнулися.

— Пане докторе, ну справді!..

— Вибачте, — буркнув доктор Конєшин і повернувся до методичного намазування грінки повидлом.

Frau Блютфельд захихотіла, прикриваючи уста хусточкою.

— Пан доктор уже тут мало скандалу не влаштував. Індивідуум, який сидів там біля вікна, — його вже немає, пішов — такий бородатий, чорнявий, убраний дуже немодно, ви його бачили, пане графе.