Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

Він хитає головою. Миттєво опускаю погляд на яскраві електронні цифри на велотренажері, намагаючись не зважати, як моє обличчя потроху заливає червоним.

Зрештою ми обоє виснажено плетемося до порожнього залу для йоги, я на шість кроків попереду. Сідаю напроти широких вікон, скло яких холодне від білої ковдри надворі, що вкриває все видиме.

— Мені треба позувати чи як? — питаю я, поправляючи рукою волосся. Набуваю театральної пози, від чого його пробиває на сміх.

Він дістає свій блокнот і вугільний олівець і, на мій подив, натягує пару синіх гумових рукавичок.

— Ні, просто поводься природно.

Ну гаразд, добре. Це буде легко.

Я спостерігаю за ним: його яскраво-блакитні очі зосереджені на папері, темні брови зведені, доки він зосереджується. Підіймає очі, зустрічає мій погляд, роздивляючись мене знову. Я швидко відвертаюся, дістаю свій кишеньковий записник і гортаю до сторінки з сьогоднішніми планами.

— Що це? — питає він, указуючи олівцем на записник.

— Мій список завдань, — пояснюю, викреслюючи пункт 12 «Тренуватись» і в самому низу списку додаючи: «Позувати для Вілла».

— Список завдань? — перепитує він. — Дуже олдскульно для тієї, хто пише мобільні застосунки.

— А, ну, мобільний застосунок не дає мені такого задоволення, як це, — я дістаю олівець і перекреслюю «Позувати для Вілла».

Він робить удавано сумне обличчя.

— А оце вже дуже образливо.

Я пригинаю голову, але він бачить усмішку, яку я намагаюся приховати.

— То що ще є в тому списку? — питає він, знову дивлячись у свій малюнок, а тоді на мене, перш ніж почати щось зафарбовувати.

— У якому саме? — питаю я. — У моєму загальному чи повсякденному списку?

Він тепло сміється, хитаючи головою.

— Звісно ж, у тебе їх два.

— Терміновий і довгостроковий! Це розважливо, — відповідаю я, на що він лише глузливо всміхається.

— Добий мене загальним списком. Це явно щось солідне.

Я гортаю сторінки, дістаючись до загального списку. Давненько я не зазирала на цю сторінку. Вона вся розписана різнокольоровими чорнилами: червоними, синіми й чорними — і кількома гелевими ручками блискуче-неонових кольорів із набору, купленого ще в шостому класі.

— Подивимось отут, — мій палець веде до вершини списку. — «Стати волонтеркою у важливій політичній акції». Зроблено.

Я викреслюю це.

— «Пройти всі твори Вільяма Шекспіра». Зроблено!

Викреслюю і це.

— «Поділитися всім, що знаю про КФ, з іншими». У мене, ну, той, канал на ютьюбі…

Це я також викреслюю й підіймаю очі на Вілла — він анітрохи не здивований. Дехто збирав інформацію про мене.

— То ти плануєш померти дуже-дуже розумною, щоб долучитися до дискусійного клубу покійників? — він указує олівцем за вікно. — Ти колись думала про, не знаю… об’їхати світ чи ще щось?

Я опускаю очі й бачу пункт 27 «Побачити Сикстинську капелу з Еббі». Не викреслено.

Прокашлююсь і йду далі.

— «Навчитися грати на фортепіано». Зроблено! «Вільно розмовляти французькою»…

Вілл перериває мене:

— Серйозно, ти колись робиш що-небудь не за списком? Не ображайся, жодне з цього не схоже на веселощі.

Я згортаю записник, а він продовжує:

— Хочеш почути мій список? Узяти майстер-клас із малювання в Боба Росса. Багато веселих маленьких дерев і жовтий кадмій — гадаєш, що це не вийде, але…

— Він помер, — кажу я.

Він криво посміхається мені.

— А, ну тоді, гадаю, я одразу перейду до сексу у Ватикані!

Я закочую очі.

— Гадаю, в тебе більше шансів зустріти Боба Росса.

Він підморгує, але його обличчя стає серйозним. Більш серйозним, ніж я будь-коли бачила.

— Добре, добре. Я хотів би об’їхати світ і мати справжню нагоду побачити його, розумієш? А не лише лікарні зсередини, — він опускає очі й продовжує робити начерки. — Вони всі однакові. Ті самі типові палати. Ті самі кахлі на підлозі. Той самий стерильний запах. Я бував скрізь, а насправді не бачив нічого.

Я дивлюся на нього, дивлюся по-справжньому, спостерігаючи, як падає волосся йому на очі, коли він малює, яке зосереджене в нього обличчя — жодних глузливих гримас. Цікаво, як це — об’їхати навколо світу, але ніколи не мати змоги вийти за стіни лікарні. Я була не проти перебування в лікарні. Тут я почувалась у безпеці. Зручно. Але я приїздила до тієї самої практично все своє життя. Вона мені як дім.

Якби на минулому тижні я була в Кабо, але застрягла в лікарні, це б не просто бісило. Я почувалась би жалюгідно.

— Дякую, — кажу я.

— За що? — питає він, підіймаючи голову й дивлячись мені в очі.

— За те, що сказав дещо справжнє.

Секунду він дивиться на мене, а тоді запускає пальці у волосся. Врешті-решт йому ніяково.

— У тебе горіхові очі, — каже він, указуючи на сонячне світло, що ллється крізь скло, обтікаючи мене. — Я й не знав, доки не побачив їх у світлі сонця. Гадав, що вони карі.

Від цих слів і від того, як тепло він дивиться на мене, серце у мене в грудях починає сильно битися.

— Справді гарні очі, — за мить каже він, і ледь помітний рум’янець заливає його щоки. Він опускає погляд, щось дряпає у себе в блокноті й прокашлюється. — Тобто, ну, щоб їх малювати.

Прикушую нижню губу, щоб приховати усмішку.

Уперше відчуваю важкість кожного дюйма, кожного міліметра цих шести кроків між нами. Щільніше кутаюся в толстовку й відводжу погляд на купи матраців для йоги в кутку, намагаючись не зважати на те, що цей порожній простір між нами — назавжди.

Увечері я вперше за цілий день продивляюся фейсбук, переглядаючи всі фотографії від друзів з Кабо. Ставлю сердечко під новою аватаркою Каміли: вона на дошці для серфінгу у своєму смугастому бікіні з широкою дурнуватою усмішкою на обличчі, плечі обгоріли до хрумкої шкоринки — всі мої попередження про сонцезахисний фільтр повністю проігноровано. Але раніше цього вечора Мія надіслала мені секундне відео «з-за лаштунків», зняте за лічені секунди після цієї фотографії: виявляється, Каміла досі не ладнає з серфінгом. Може, вона протрималася три з половиною секунди, яскраво всміхнувшись на камеру, а за мить злетіла з дошки.

Пускаюся в короткий переможний танок, коли доходжу