Читати книгу - "Барва чарів"

Там він утворив зображення розбурханого, оперезаного деревами пагорба, і на ньому храму. Його форма була неприємною оку.

Буйвітер знав, що то був храм Бел-Шамарота, адже він мав вісім сторін. (Вісім також було числом Бел-Шамарота, і саме тому жоден розумний чарівник ніколи б його не промовив, якщо лише міг цього уникнути. «Бо звосьмерять тебе живцем», — жартома попереджали учнів. Бел-Шамарота особливо приваблювали чарівники-аматори, котрі були, як то кажуть, блукачами на берегах надприродного і тому вже наполовину занурені в його сіті. Номер кімнати Буйвітра в його гуртожитку був 7а. Його це не дивувало).

Дощ стікав чорними стінами храму. Єдиною ознакою життя був прив’язаний ззовні кінь, і він був не Двоквітовий. По-перше, надто великий. То був білий бойовий рисак із копитами розміром з тацю та упряжжю, оздобленою вишуканим золотим орнаментом. Зараз він насолоджувався шанькою.

Щось тут було знайоме. Буйвітер спробував згадати, де раніше його бачив.

Принаймні, здавалося, що він здатен розвинути значну швидкість. Швидкість, досягнувши котру, кінь зможе довго підтримувати. Усе, що Буйвітру треба зробити — це позбутися своїх вартових, пробити собі шлях із Дерева, знайти храм і вкрасти коня з-під того, що там Бел-Шамарот має замість носа.

— Схоже, Втілення Восьми обідає двома, — мовила Друеле, втупившись у Буйвітра. — Кому належить цей кінь, несправжній чарівниче?

— Гадки не маю.

— Ні? Що ж, це не має значення. Незабаром дізнаємось.

Вона махнула рукою. Фокус зображення посунувся уперед, шугонув крізь велику восьмикутну арку й полетів далі коридором. Там була постать, що крадькома рухалась боком, притулившись спиною до стіни. Буйвітер помітив проблиск золота й бронзи.

Цю постать неможливо було сплутати. Він бачив її неодноразово. Широкі груди, шия, немов пень, на диво маленька голова під кудлатою стріхою чорного волосся, наче м’ячик на великій шафі... Буйвітер міг назвати ім’я тієї постаті, і це ім’я — Грун Варвар.

Грун був одним із найбільш витривалих героїв Круглого моря: переможець драконів, розкрадач храмів, найманець, бувалець кожної вуличної бійки, він міг навіть — і на відміну від більшості знайомих Буйвітру героїв — вимовляти слова, що мали більше, ніж два склади, якщо дати йому трохи часу й, може, підказку чи дві.

Чарівник краєм вуха почув якийсь звук. Ніби декілька черепів падали сходами якогось далекого підземелля. Він кинув оком на своїх вартових, аби пересвідчитись, чи вони теж це чули. Уся їхня обмежена увага була зосереджена на Груні, котрий, правду кажучи, був однакової з ними тілобудови. Їхні руки спочивали на плечах чарівника.

Буйвітер нахилився, різко сіпнувся назад і побіг. Він почув, як позаду кричить Друеле, і подвоїв швидкість. Щось упіймало каптур його мантії, і той обірвався. Дріад, що чекав на сходах, розставив руки, наближаючись до чарівника. Не збавляючи темпу, Буйвітер знову нахилився, так низько, що його підборіддя зрівнялося з колінами, а кулак, завбільшки з колоду, просвистів у повітрі біля його вуха.

Попереду чекав цілий ліс дереволюдів. Чарівник крутонувся, ухилився від іще одного удару збентеженого вартового, і рвонув назад до кола, ухиляючись дорогою від дріадів, які ловили його, та лишаючи їх у сум’ятті, немов збиті кеглі.

Але перед ним їх було ще чимало, вони пропихалися крізь натовпи жінок та стукали кулаками по розчепірених долонях зі зосередженим очікуванням.

— Стій, несправжній чарівниче, — сказала Друеле, ступаючи наперед. Позаду неї заворожені танцівниці продовжували обертатись, а фокус кола тепер плавав стінами коридору, залитого фіолетовим світлом.

Буйвітер крекнув.

— Ану припини це, — вишкірився він, — Поговорімо прямо, добре? Я — справжній чарівник! — він капризно тупнув ногою.

— Справді? — мовила дріада. — То покажи нам котресь зі своїх заклять.

— Мм… — почав Буйвітер. Справа була в тому, що відколи прадавнє й таємниче закляття засіло в його мозку, він не міг запам’ятати навіть найменше замовляння для, скажімо, знищення тарганів чи шкрябання спини без використання рук. Маги в Невидимому університеті пробували пояснити це тим, що мимовільне запам’ятовування закляття, як кажуть, перев’язало всі його мозкові комірки для зберігання заклять. У лихі миті Буйвітер прийшов до власного пояснення того, чому навіть найменші закляття не затримувалися в його голові навіть на кілька секунд.

Він вирішив, що вони боялися.

— Мм… — повторив він.

— І невеличке підійде, — промовила Друеле, спостерігаючи, як він стискав губи від люті та збентеження. Вона подала знак і наблизились кілька дріадів.

Закляття обрало саме цю мить, аби шугонути до тимчасово покинутого місця в Буйвітровій свідомості. Чарівник відчув, як воно там засіло, викличне та непокірне.

— Мені все ж відоме закляття, — втомлено сказав він.

— Так? Прошу дуже, — мовила Друеле.

Буйвітер не був певен, що наважиться, хоч і закляття намагалося заволодіти його язиком. Він пручався.

— Ти казала, що можеш читати мої думки, — невиразно промовив він. — То прочитай.

Вона ступила вперед, глузливо дивлячись йому в очі.

Її усмішка застигла. Дріада підняла руки в захисному жесті і, пригинаючись до землі, позадкувала. З її горлянки вирвався звук неприхованого жаху.

Буйвітер роззирнувся. Решта дріад також відступали. Що він зробив? Щось жахливе, очевидно.

Та він знав, що було тільки питанням часу, доки рівновага Всесвіту відновиться і знову почне, як зазвичай, створювати Буйвітру неприємності. Він зробив крок назад, пірнув поміж дріад, що досі обертались, створюючи магічне коло, й поглянув, що далі робитиме Друеле.

— Хапайте його, — кричала вона. — Заберіть подалі від Дерева і вбийте!

Буйвітер розвернуся і кинувся вперед.

Крізь фокус кола.

Яскравий спалах.

Раптова пітьма.

Невиразна фіолетова тінь у формі Буйвітра зменшилась до цяточки і зникла.

І більш нічого.

Грун Варвар безшумно скрадався коридорами, що були освітлені таким фіолетовим сяйвом, що воно здавалося майже чорним. Його попередня збентеженість зникла. Це, очевидно, був чарівний храм, і це все пояснювало.

Пояснювало, чому нині їдучи цим вічно нічним лісом він угледів скриню край дороги. Її ляда була привітно відчинена, показуючи багато золота. Та коли він зістрибнув з коня, щоби наблизитись, скриня випустила ніжки й почимчикувала до лісу, а там знову зупинилась за кількасот кроків.

Тепер, після кількох годин цієї дражливої гонитви він утратив її слід у цих тунелях пекельного світла. Загалом неприємна різьба та поодинокі розчленовані скелети не лякали Груна. Почасти тому, що він був не дуже розумним і разом з тим вельми позбавленим уяви, але також