Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Ніка

– Ну що ж, друзі. Ми дуже гарно попрацювали. Дякую всім за активну участь в обговоренні, – сказала на закінчення  продуктивної наради, яка, звісно, пройшла так добре, адже на ній не було Гордича.

Шикарну він мені ідею підказав, сам того не розуміючи.

– І тобі дякуємо, Ніко. Ти реально крута, – сказав мені молоденький архітектор, який всю нараду не зводив з мене захопленого погляду.

Взагалі спочатку люди Власа віднеслися до мене вороже. Я зрозуміла, що він вже встиг наговорити про мене бруду, тож поспішила налагоджувати з ними контакт самостійно. І це мені вдалося. Блискуче вдалося, скажу я вам!

Вже через хвилин п‘ятнадцять-двадцять я побачила, що в їх поглядах зникла зневага, а її місце зайняла зацікавленість. Тоді я й перейшла до своїх питань, що з'явились в голові під час перегляду перших напрацювань архітекторів. До речі, їх мені переслала Аніта. Це дівчинка з Фієрі, яка приєдналася до нашої команди дизайнерів і одразу обрала правильну сторону.

Загальна ідея мені була зрозуміла, але деякі моменти все ж не подобалися. Це я й висловила на нараді, за що отримала похвальні погляди від нових колег. Вони швидко вхопилися за мої слова, а вже скоро – ми взагалі вийшли на новий рівень. Не знаю, чи насправді демон майстер своєї справи, але хлопці у нього працюють просто золоті, тут не посперечаєшся.

– Ніко, а коли ми наступний раз збираємося? – запитала мене Аніта, а потім перевела погляд кудись мені за спину і пискнула: – Ой, доброго дня, Властиславе Романовичу, і до побачення.

І поспішила втікти, навіть не дочекавшись моєї відповіді на запитання. А слідом за нею із зали поспішили ретируватися і всі інші робітники. Всього декілька секунд і нікого, крім мене та Гордича, в залі не залишилося.

Я продовжила спокійно собі збирати свої папери і не спішила повертатися в сторону демона. Але при цьому гостро відчувала на собі його важкий погляд. Важкий і 100% скажений.

Усвідомлення, що я змогла його переграти – не порівняти ні з чим. Саме тому я закінчила з речами, а потім з невинною, але переможною, посмішкою розвернулася.

– Хоменко, – одразу проричав Гордич, – ти втратила страх, так?

– Не розумію, про що ти. Закінчив всі свої справи? Ой, так шкода, що ти не потрапив на нараду. Ми та-ак гарно поспілкувалися. Дуже толкові в тебе хлопчики, скажу тобі, – щоб ви розуміли, я говорила це настільки солодким голосом, що, клянуся, в демона аж зуби скрипнули.

– Хлопчики? Поспілкувалися? – тихо перепитав, а потім повільно почав до мене наближатися. – Хоменко, не доводь мене до гріха. Ще одна така витівка і ти підеш звідси зі скандалом, зрозуміла? – він вже був надто близько, та я не дозволила собі відійти. Можливо, на інших ця його авторитетна енергетика мачо й діє, але в мене на неї ще в університеті імунітет виробився.

– Пусті балачки, Власе, – повернула йому його ж фразу, а потім ще й демонстративно стряхнула з його піджака уявні пилинки. – Просто пусті балачки.

– Ну, гаразд, – я бачила, що він ледь стримується, але все ж відступив першим. – Ти свій хід зробила, але не чекай, що він залишиться без відповіді.

– Так-так, дуже в це вірю, – нахабно підморгнула йому, а потім все ж наважилася і пройшла повз нього на вихід. 

Він лише провів мене дивним поглядом, що не обіцяв мені нічого хорошого.

Моє відчуття радості від маленької перемоги почало потрохи танути, адже я розуміла, що Гордич не просто так мене попередив. Він здатен на все, тож мені тепер постійно потрібно бути напоготові.

***

Весь наступний день я провела у нервовому напруженні. Так, я працювала, спілкувалася з клієнтами та колегами, але постійно чекала каверзи від Гордича. Чекала, але її все не було. Він вперто ігнорував мене і майже не з’являвся в кабінеті. До речі, останнє – просто супер, адже сама я тоді провела в своєму дуже багато часу і неймовірно рада, що не довелося постійно дивитися на демона. Вже не дочекаюсь, коли мені нарешті привезуть мої жалюзі і тоді взагалі кожного дня в кабінеті буде так комфортно. Насправді я не дуже полюбляю цей елемент декору, але в моєму випадку – це найшвидше і найефективніше вирішення проблеми.

– Ти себе накручуєш, Ніко, – казала мені на обіді Соля, коли я їй розповіла про свій острах. – Я вже казала, що Властислав Романович нормальний, а ти просто не хочеш в це вірити. Він дорослий самодостатній чоловік і просто робить свою роботу. Навіщо йому щось вигадувати? 

– Думаєш? – скептично спитала. – Щось мені здається, що це просто затишшя перед грозою.

– А, можливо, це і є його план. Інколи очікування гірші за реальність. Ось ти чекаєш підстави, нервуєш, постійно про це думаєш, а насправді – все окей і ніякої бурі не буде. Коротше, моя думка, що тобі просто потрібно розслабитися, подруго. 

– Сподіваюсь, що ти права.

Після цього був ще один хороший день без Гордича. Він, як виявилося, щочетверга викладає в універі. Це – важлива стратегічна інформація, яку я запам'ятала на майбутнє. 

А в п’ятницю, прийшовши в офіс, я зрозуміла, що “гроза” все ж мене наздогнала.

Ні, починалося все нормально. Просто йшла собі спокійно і віталася зі знайомими. Але швидко помітила, що ті або ігнорують мене, або відповідають, але проводжають зневажливими поглядами. Та й взагалі навколо себе побачила якісь дивні перешіптування. І вже тоді десь на підсвідомому рівні я розуміла, що предмет їх обговорення – я.