Читати книгу - "Завтра будуть коти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дивно, але вперше я відчуваю, що смерть людей мене більше не вражає. Раніше з’являлося легке поколювання, незручність, неспокій, коли хтось із них страждав чи падав, тепер мене це майже не хвилює.
Невже я стала невразливою?
Думаю, мені потрібен час, щоб пережити біль від втрати дітей. А ще гадаю, що, як і Наталі, я врешті-решт призвичаююсь до жорстокості людей, сприймаючи її як неминучість.
Повертаю голову і на балконі сусіднього будинку бачу Піфагора, він теж спостерігає за тим, що діється внизу.
Він теж мене бачить, присідає, приміряється, у стрибку долає простір між двома будинками і опиняється на поруччі мого балкона.
Ми потерлися носами, потім він робить цей милий жест головою, щоб торкнутися Третім Оком трикутника моєї шиї.
— Я знаю, що з тобою трапилося, — повідомляє він. — Твоя служниця говорила з моєю. Вони втопили чотирьох твоїх кошенят. Я знав, що ти сумуєш, але не хотів турбувати тебе, коли ти переживала свою втрату.
— Я їм помщуся.
— Не переймайся. Ти ж щойно бачила, як вони самі себе нищать. Ось воно, це вже не тероризм, це вже схоже на початок громадянської війни в нашому місті. Навіщо напружуватися і ризикувати, нападаючи на них? Краще навчи Анжело еволюціонувати у світі, який перебуває у вирі змін.
Я пропоную Піфагорові піднятися на дах.
Ми вмощуємося на теплому шифері й спираємося на комин.
— Згадував про тебе вчора ввечері, — каже він. — Моя служниця дивилася по телевізору фільм «Жінка-кішка». Це історія про сучасну жінку, котра поводиться, як кішка, і я подумав, що вона схожа на Бастет.
— Що таке «фільм»?
— Це історія, яку показують по телевізору, але яка не є реальною. Вона — витвір уяви сценариста.
— І як поводиться твоя «жінка-кішка»?
— Вона воює з людьми і виграє всі битви.
Я мовчки киваю головою. Раптом здригаюся.
— Битися. Завжди битися. Чому світ такий жорстокий?
— Може, якби не було жорстокості, усі б знудилися. Дні були б подібні один на один до нудоти. Уявляєш, якби щодня була гарна погода? Жорстокість — це наче гроза. Раптове згущення енергії, і раптом — вибух! І як тільки ця енергія вивільняється, як тільки чорні хмари перетворюються на дощові краплі, і як тільки ті краплі падають на землю, гроза припиняється і повертаються погідні дні. Жорстокість є всюди. Навіть рослини між собою воюють. Плющ душить дерева. Листки теж конкурують і викрадають один в одного доступ до сонячних променів.
Я знову міркую про того типа в чорному, який вбивав людських дітей перед школою, думаю про картинки, які моя служниця дивилася по телевізору, думаю про Камбіса II, який чіпляв живих котів на щити… Це теж були грози?
— На мою думку, усяка жорстокість походить із давніх рефлексів між хижаком і здобиччю. На початках ця потреба нищення допомагала нам захищатися і виживати. Є сильні та слабкі, пануючі й опановані, а потім жорстокість втратила первісні причини для існування і тепер вона дає відчуття звільнення. Думаю, після насильства люди відчувають «полегшення», як після туалету.
— Що за дурниці!
— А ти не думаєш, що теж виявляєш певну форму жорстокості до бліх, коли чухаєш за вухом? Ти нищиш цих невинних комах, які навіть не знають, хто ти!
— Блохи! Вони такі маленькі…
— Яка різниця, маленькі чи великі? Ти не знаєш, що все живе має свідомість?
— Ну власне, знаю.
— То чому в такому разі блохи не мали б її?
— Не можна порівнювати смерть моїх кошенят, смерть людей, які вбивають одне одного на нашій вулиці, зі смертю бліх!
— Чому ні? Ти знаєш, Бастет, що, можливо, наша планета також є цілісним живим організмом і для неї люди, як і коти, є паразитами, що кишать на її поверхні та викликають свербіж. Зрештою, може, землетруси для неї — спосіб звільнитися від паразитів.
— Земля — не істота.
— Я вважаю, що вона мусить мати якусь форму свідомості. Вона тепла, вона дихає, живе. Вона має атмосферу, рослинне хутро, вона має…
— Все одно це не можна порівнювати.
— У нас усіх перцепції зосереджені на видових органах відчуттів. Ми, коти, бачимо інших з нашої висоти, тому для нас життя котів — священне.
— А блохи також мають вважати себе священними?
— Для планети, цілком ймовірно, її власне виживання є на першому місці.
Я ніколи не заходила так далеко у своїх міркуваннях, бо залишалася обмеженою «видимим» світом. Мені було байдуже до бліх і до планети лише тому, що я не могла їх бачити.
І знову, здається, Піфагор випереджає мене на крок.
Не можу перестати чухати підборіддя, щоби порозганяти своїх бліх. Так мені легше, це допомагає відволіктися від останніх подій.
— Ти справді вважаєш, що війна людей може призвести до їхнього тотального знищення і навіть не буде потреби нам втручатися?
— Вони запровадили нові системи нищення: отруйні гази, смертельні віруси, радіоактивну зброю, атомні бомби, не кажучи вже про «промивання мізків», щоб зробити людей ще фанатичнішими і ще байдужішими до власної смерті. Цей фанатизм, зрештою, — найефективніша зброя масового знищення.
— «Промивання мізків»? Вони справді миють собі мозок?
— Ні, це такий людський вислів: якщо багато разів повторювати якусь брехню, врешті-решт можна переконати інших, що це правда.
— Якось я міркувала над такою фразою: «Коли звикаєш до брехні, правда видається підозрілою».
— Зараз наївних і обмежених людей змушують вірити, що, вбиваючи своїх одноплемінників, вони отримають надзвичайні віддяки у невидимому світі після смерті.
— І це працює?
— Досить змусити засумніватися у всьому на світі. Нікому наразі не вдалося довести, що вони помиляються, тому клірикам вдається переконати усе більше молоді вбивати інших, щоб потрапити до раю.
— І це може спричинити їхнє цілковите знищення?
— Не треба їх недооцінювати. Люди здатні вижити за будь-яких умов. Вони вміють пристосуватися до найскладніших обставин. Під час кожної кризи з’являються особи достатньо розумні, щоб дати можливість суспільству відродитися.
Дряпаю кігтями шифер, аж поки не відчуваю біль у кінцівках.
Він зітхає.
Дивлюсь йому просто в очі: він таки все більше й більше мене приваблює.
— Хочу поділитися з тобою четвертим уроком історії. На чому ми зупинилися?
Нашорошую вуха.
— На останньому уроці йшла мова про те, що наші предки завдяки торговцям почали заселяти широкі простори, — пригадую.
— Після них розселенням кішок по світу зайнялися військові. 330 року перед різдвом Христовим грецькі солдати завойовують велике царство Єгипту (і маленьке царство Юдеї), захоплюють запаси їжі, скарби і цінності, дітородних самиць і їхніх котів. Греки до того часу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Завтра будуть коти», після закриття браузера.