Читати книгу - "Усі системи червоні"

Ось чому я радий, що я не людина. Це люди придумують такі речі. Я сказав «Ні. Це покарання в уяві людей. Конструкти не такі дурні».

Що я мав зробити, вбити всіх людей, тому що вони були відповідальні за те, що конструкти компанії були бездушними і черствими? Це правда, що мені більше подобалися уявні люди на каналі розваг, ніж справжні, але не можна мати одне без іншого.

Люди почали ворушитися, прокидаючись і сідаючи, і він більше нічого не питав.

* * *

До того часу, як ми потрапили в зону досяжності, настала безхмарна ніч. Кільце світилося в небі, як стрічка. Я ще знизив швидкість, і ми повільно повзли над рідкісними деревами, що прикрашали пагорби на краю рівнини, де було розташоване наше середовище існування. Я чекав, коли дрони почнуть передачу, якщо все спрацювало і група EvilSurvey їх не знайшла.

Коли я почув перший обережний запит у мережі, я зупинив хоппер і опустив його нижче лінії дерев. Я приземлився на схилі пагорба, амортизатори хоппера з одного боку видовжилися, щоб компенсувати нахил. Люди чекали, нервові та нетерплячі, але ніхто не заговорив. Звідси нічого не було видно, крім наступного пагорба і великої кількості стовбурів дерев.

Усі три безпілотники були активними. Я відповів на запити, вимагаючи прискорити передачу. Після напруженого моменту очікування почалося завантаження. По мітках часу я міг сказати, що, оскільки не було нікого, хто міг наказати їм цього не робити, безпілотники записали все з моменту, коли я їх розгорнув, і дотепер. Незважаючи на те, що частина, яка найбільше нас зацікавила, була біля початку, це було чимало даних. Я не хотів залишатися тут достатньо довго, щоб самостійно все розібрати, тому виділив половину даних для Гауратіна. Знову ж таки він нічого не сказав, просто повернувся на стільці, щоб лягти на спину, заплющити очі і почати перегляд.

Спочатку я перевірив безпілотник, розташований на дереві, і запустив його відео на високій швидкості, поки не спіймав гарне зображення судна EvilSurvey.

Це був великий хоппер, новішої моделі, ніж наш, однак це не викликало ні в кого запитань. Він кілька разів облетів місце проживання, ймовірно, скануючи його, а потім приземлився на порожній майданчик.

Вони зрозуміли, що ми втекли, через відсутність хопперів і відповіді на їх комунікацію, тому вони не потрудилися вдавати, що вони тут для того, щоб позичити якісь інструменти або обмінятися даними. П’ятеро SecUnit вибігли з вантажного люка, усі озброєні важкою зброєю зі снарядами, призначеними для захисту дослідницьких груп на планетах з небезпечною фауною, таких як наша. З візерунка на броньових нагрудних планках двоє були недавніми SecUnit DeltFall. Вони, напевне, були поміщені у свої кубики після того, як ми втекли з місця проживання DeltFall.

Три були EvilSurvey, і мали квадратний сірий логотип. Я зосередився на цьому і надіслав його іншим. «Сірий Кріс», — прочитала вголос Пін-Лі.

«Ви коли — небудь чули про них?» — запитав Ратті, але усі промовчали.

У всіх п'ятьох SecUnits були встановлені модулі бойового заміщення. Вони рушили до середовища існування, і п’ятеро людей, в анонімних польових костюмах, які відрізнялися лише кольором, вилізли з хоппера і пішли слідом. Усі вони також були озброєні зброєю, яку надавала компанія, і яка повинна була використовуватися лише у надзвичайних ситуаціях, пов’язаних з ворожою фауною.

Я зосередився на людях, наскільки це дозволяла якість зображення. Вони витратили багато часу на сканування та перевірку на наявність пасток, що зробило мене ще більш щасливим, бо я не витрачав часу на встановлення жодної. Але в них було щось таке, що змусило мене подумати, що я дивлюся не на професіоналів. Вони не були солдатами, як я. Їхні SecUnit не були бойовими SecUnit, а лише штатними охоронцями, орендованими у компанії. Це було деяким полегшенням. Принаймні, я не був єдиним з SecUnit, хто не усвідомлював, що робить.

Нарешті я побачив, як вони проникають у середовище існування, залишаючи двох SecUnit назовні, щоб охороняти хоппер. Я позначив цей розділ, передав його Менсі та іншим для детального перегляду, а сам продовжував дивитися.

Гауратін раптом сів і пробурмотів лайку мовою, якої я не знав. Я відмітив час, щоб пізніше скористатися мовним центром великого хоппера. Втім я одразу ж забув про це, коли він сказав: «У нас проблема».

Я призупинив свій перегляд, щоб подивився розділ, який він щойно виділив. Він був від безпілотника, захованого всередині.

Візуальне зображення було розмитим зображенням зігнутої опори, але звук був чітким: «Ви знали, що ми їдемо, тому я припускаю, що у вас є спосіб спостерігати за нами, поки ми тут». Голос говорив стандартним лексиконом з плоским акцентом. «Ми знищили ваш маяк. Запишіть ці координати…» — голос промовив набір цифр довготи та широти, які маленький хоппер для мене негайно написав цифрами, як і відмітку часу. «Прилітайте у вказаний час, і ми можемо прийти до певної домовленості. Це не повинно закінчуватися насильством. Ми будемо раді виплатити вам стільки, скільки ви захочете, звісно в розумних межах».

Більше нічого не було, кроки згасли, і двері зачинилися.

Гауратін, Пін-Лі та Ратті почали говорити одночасно. Менса сказала: «Тихо». Вони замовкли. «SecUnit, ваша думка».

На щастя, зараз у мене було кілька. До того моменту, коли ми завантажили інфу з безпілотників, моя думка була переважно «Ох, бля». Я сказав: «Вони нічого не втрачають. Якщо ми прийдемо на це побачення, вони можуть вбити нас і перестати турбуватися. Якщо ми цього не зробимо, вони мають час до кінця дати місії розшукати нас».

Гауратін ще раз переглянув відео посадки. Він сказав: «Ще одна ознака того, що це не компанія. Вони, очевидно, не хочуть шукати нас до кінця дати місії».

Я сказав: «Я казав вам, що це не Компанія».

Менса перервала Гауратіна, перш ніж той зміг відповісти. «Вони думають, що ми знаємо, чому вони тут, і чому вони це роблять».

— Вони помиляються, — розчаровано сказав Ратті.

Лоб Менси нахмурився, коли вона розбирала проблему з іншої точки зору. «Але чому вони так вважають? Мабуть тому, що знають, що ми поїхали в один з заборонених районів. Це означає, що зібрані там дані мають дати нам відповідь».

Пін-Лі кивнула. — Тому вони думають, що, можливо, ми вже все знаємо.