Читати книгу - "Ідеаль, або На поміч, пардон"

без чоловіка в хаті призводить до того, що юнак не знає, хто він є і чого він хоче, тож починає безперервно завойовувати жінок, яких він ніколи не покохає. Октав став збоченцем, тому що занадто був близький до матері в ранньому дитинстві. Він і досі не впорався зі своїм едиповим комплексом і з жахом думає собі: якщо не звабити всіх жінок, то доведеться померти самотою. Як назвати розбещену дитину, яка стала доросла? Розбещений чоловік. (…) Не знаю я тієї Лєни, читала про неї в газетах, як і всі, після трагедії, що сталася, здається, вона чеченка, і його з нею познайомив священик? Розумію, як він, сердега, хотів мати справу з дівчиною, котра не дошкуляла б йому повсякчас… Я зіпсувала йому життя, часом я докоряю собі за це, та дарма, адже психопат був він, а не я! Хтозна, чи допоможуть вам мої свідчення в цій справі. Хотілось би бути корисною вам, я намагаюся чесно відповісти на всі ваші запитання, та це не так просто, адже всьому край і порпання в нашому подружньому житті, що зазнало краху, навряд чи допоможе розібратися з таємницями ісламського тероризму (…) Ні, я не знаю, чи були в нього спільники, після розлучення ми не спілкувалися. Гадаю, технічно організувати таку операцію самому досить непросто. Ні, він ніколи не розповідав мені про свої знайомства в середовищі російських підприємців, ні про чеченських сепаратистів, прошу не вплутувати мене в ці справи і не згадувати мого імені, мені життя ще дороге! (…) Добре, що цей навіженець не закатрупив мене. Вибачте, я не маю на увазі того, що сталося… хибно висловилася. Мені пощастило більше, ніж решті. Я знала, що він подався до Москви, либонь, для того, щоб порати тамтешніх шльондр, та мені й на думку ніколи не спало б, що він може вдатися до насильства. Як і всі садисти, він був дуже м'який і завжди пишався своїм боягузтвом. Не думала, що він може завдати лиха комусь, крім мене. Глибоко засмучена численними жертвами і почуваю відповідальність за те, що сталося. Якби ж то я знала, що він може зважитися на це… Октав завжди казав, що зсунувся з глузду, та я йому не вірила. Не розуміла, як може здуріти той, кого не існує.

(Витяги з листа, надісланого колишньою дружиною підозрюваного слідчим УБОЗу — Управління з боротьби з організованою злочинністю. Долучено до справи храму Христа Спасителя).

Частина третя

Літо (Leto)

Чи пар хоч три на всю Росію

Найти струнких жіночих ніг.

Ах, довго я забуть не міг

Дві ніжки!.. Серцем я старію,

Холону, — а й тепер вони

Мені тривожать тихі сни.

А. С. Пушкін. Євгеній Онєгін (переклад Максима Рильського)

1

Весна тривала насилу тиждень, сніг розтанув, і зненацька настала спека — літо скрізь настає однаково. На вогких вулицях блимали вогні казино, велетенські рекламні монітори сяяли поміж старовинними церквами, що якимось дивом уціліли в XX столітті. Сонце настало раніше, ніж очікувалося. А осінь уся піде на очікування білого снігу. Вокзал, звідки московські потяги вирушають у Санкт-Петербург, як і раніш, прозивається Ленінградський (та воно і зрозуміло, адже не можуть росіяни міняти вивіски щоразу, як один тоталітаризм заступає другий). Хтозна, може, незабаром Санкт-Петербург, що колись звався Петроград, перейменують у Путінград, заразом можна буде заощадити на заміні літер в назві вокзалу на Комсомольській площі. Вночі потяг часто зупинявся, бо під колеса потрапляли ведмеді, вовки і селяни в кудлатих шапках. Після прибуття на вокзал я побачив у самому кінці перону бабусь, що продавали рукавички, шкарпетки, огірки, варення і кошенят. Дівчата, подумав я собі, стоять далі, й мав рацію: дівчата завжди виявляються далі.

Dobri dien, панотче. Я привіз вам бляшанку фуа-гра. Скуштуйте, це диво мені надсилають «Федексом» простісінько з Беарну. Я не сумую за рідними Піренеями, та мене починає нудити від червоної ікри. Ваше пересолене їдло мені до горла підходить. У Росії мені повсякчас хочеться пити, тому що за кожним обідом гостя частують ікрою, оселедцями, вуграми і вудженим палтусом. Ваші zakuski роблять вас алкоголіками. У нас у По все по-іншому: ми поливаємо рани вином і годуємо качок, аж їхня печінка вибухає в наших пельках. Потім заливаємо все це арманьяком і засинаємо простісінько за столом, тицьнувшись носом у рештки качачого жиру.

Радий бачити, що ви у добрій формі. Минулого разу ви мали змордований вигляд, наче ото Лев Толстой на останніх світлинах, коли він у 1910 році покинув дружину і подався вмирати на станцію Астапово. Сьогодні ваша сива борода служить мені маяком у темряві, яскраво сяючи на тлі чорної ряси, від чого ви скидаєтеся на шоколадне морозиво зі збитими вершками. Слава бороді! Дозволю собі сказати, що її варто було б мити вряди-годи, а то від неї йде такий-дух, як од моєї душі. Я так вам нічого й не сказав про Лєну Дойчеву. Вже два місяці я нічого не кажу про Лєну Дойчеву. І надалі не хотів би казати про неї… Не знаю, чи маю я дякувати вам, ваше преосвященство, за те, що ви познайомили мене з цією осяйною Лєною Дойчевою. Щоб усе ж таки розповісти вам про неї, мені доведеться почати спочатку: як приїхав я у підозріло бліду петербурзьку весну, як зустрілися ми з нею в «Кав’яр-барі» готелю «Європейський», де колись аж кишіло агентами КҐБ, а тепер кишить поліцаями в цивільному (відчуваєте різницю?), потім згадати про ті пречудові дні, які ми пробули разом, і врешті про вечірку на дачі мого олігарха. Отам і став я жертвою інфанти Лєни Дойчевої, її згубної зграбності, її алебастрових перс і апломбу її чотирнадцяти років. А все через вас, панотченьку.

З’їжте ще кусник фуа-гра, поки я розповідаю про своє падіння. Звісно, теплий хлібець з родзинками вам не завадив би, та печінка невідомої качки з далекого По й так велика розкіш. Напівсира вона, як і всі мешканці міста мого дитинства. Не гріх скуштувати лагоминок, якими наділяє нас Господь. Я залюбки слухаю, як ви жуєте, панотче, рівномірний звук щелеп допомагає мені зосередитися. Дивлюсь оце на вас і бачу свою техаську бабуню, без бороди, звісно, в саду вілли «Наварра» на проспекті Треспос, незадовго до того, яке у неї виявили рак. Вона чвакала точнісінько, як ви оце, заколисана дзюрчанням води у басейні, що долинало крізь ружові кущі,