Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пологий схил, яким пішли далі, вкривав шелесткий мох.
— Там, на вершині, щось є! — вигукнув раптом Координатор.
І справді: на тлі неба на пагорбі ворушився якийсь предмет невизначеної форми, раз по раз посилаючи сліпучі спалахи; за кількасот метрів од вершини люди розпізнали в ньому щось схоже на низький купол, який обертався довкола осі й боки якого були суціль у дзеркальних секторах, що відбивали то проміння сонця, то фрагменти довколишнього пейзажу.
Ведучи поглядом уздовж лінії пагорбів, люди помітили ще одну подібну споруду, точніше, про її наявність здогадались із рівномірних спалахів та мерехтіння. Іскристих цяток ставало дедалі більше — вони з’являлися на вершинах через рівні інтервали аж до самісінького обрію.
Із вершечка пагорба подорожні змогли нарешті зазирнути у глиб невидимого досі простору.
Плавний спуск переходив у хвилясті поля, через які бігли довгі шеренги шпичастих щогл. Найдальші з них губилися біля підніжжя блакитної конструкції, що мріла аж на обрії. Над ближчими з них повітря виразно вібрувало вертикальними стовпами, немовби сильно нагріте. Поміж рядами щогл вилися десятки борозен, які то сходилися в пучки, то розбігалися, то перетиналися й вели усі в один бік — до східного обрію. Там блідою, розмазаною мозаїкою неправильних зламів, підвищень, золотистих та сріблястих шпилів вимальовувалося безліч споруд, які завдяки значній відстані злилися в блакитнувату, мінливу масу. Небосхил у тому напрямку був трохи темнішим, подекуди до нього підіймалися струмені молочної пари й розпливалися грибом у тонкому шарі чи імли, чи хмари, в якій, добре напруживши зір, можна було розгледіти чорні дрібні цяточки, котрі то розгорялися, то згасали.
— Місто... — прошепотів Інженер.
— Я бачив його... тоді... — так само тихо сказав Координатор.
Вони почали спускатися. Перша шеренга щогл чи стовпів перетнула їм шлях біля кінця схилу.
Щогли входили в ґрунт конусними втулками з чорною, як смола, поверхнею. За якихось три метри від поверхні втулка закінчувалася, і далі йшов напівпрозорий стовп із центральним лискучим стержнем, повітря вгорі сильно вібрувало, й чулося розмірене глухе сичання.
— Якийсь гвинт, чи що? — мовив Фізик.
Обережно, а відтак дедалі сміливіше люди почали торкатися конусної основи щогли. Вона зовсім не вібрувала.
— Ні, там ніщо не крутиться, — сказав Інженер. — Не чути ніякої тяги. Це якийсь емітер чи щось...
Далі посувалися місцевістю з плавними, неглибокими складками. Місто вже давненько зникло з очей, але заблукати тут було неможливо, бо не тільки довгі шпалери стовпів, а й численні борозни посеред поля вказували напрямок. Час від часу в той чи інший бік мчав сяючий обертовий клубок, однак щоразу на такій великій відстані, що люди й не пробували ховатися.
Попереду оливково-жовтою плямою затемнів гай. Прибульці хотіли його обійти, прямуючи вздовж лінії щогл, але йому не видно було кінця-краю ні в один, ні в другий бік, і, обходячи його, вони невідомо наскільки подовжили б собі шлях, тому вирішили йти навпростець через зарості.
Із усіх боків їх оточили дерева-легені. Висохле, пузирчасте листя, що неприємно рипіло під ногами при кожному кроці, вкривало поверхню, порослу трубчастими рослинами та білястим мохом. То тут, то там між товстим корінням висовувалися маківки блідих м’ясистих квітів з колючками, котрі стирчали з осердя, наче голки. Товстою корою стовбурів стікали краплини запашної живиці. Інженер, який ішов попереду, раптом сповільнив ходу й неохоче мовив:
— Хай йому грець!! Не треба було сюди йти.
Серед дерев виднівся глибокий рів, його глинисті стінки були вкриті фестонами довгих змієподібних лишайників. Екіпажники заглибилися в ліс надто далеко, щоби вертатися тепер назад, і через те сповзли по стінці, обвитій гнучкими ліанами, на дно, де дзюрчав тоненький, як ниточка, струмок. Протилежний схил рову був дуже крутий, і вони пішли по його дну, шукаючи місця, де можна було б видертися нагору. Так вони зробили якусь сотню кроків. Западина раптом розширилася, її береги знизилися, трохи посвітлішало.
— Що це? — несподівано сказав Інженер і змовк.
Подих вітру приніс солодкаво-нудотний запах.
Люди зупинилися, їх то заливала злива сонячних зайчиків, то огортала пітьма, вершечками високих дерев прокочувалися глухі хвилі дихання.
— Там щось є, — прошепотів Інженер.
Вони вже могли вибратися на другий берег рову, плаский і низький, але, тримаючись близько один біля одного й ледь нахилившись, простували далі до стіни заростів. Іноді, коли вітрець відкривав у ній щілинки, звідти просвічувалась якась видовжена, бліда маса. Ґрунт ставав усе більше грузьким, чвакав під ногами. Проте ніхто не звертав на це уваги. Стебла, вкриті гронами наростів, розступилися, й за ними блиснула галявинка, залита сонцем; дерева розходилися й знову сходилися у глибині, розділені лише вузькою просікою, з якої на галявину вибігала самотня борозна. Вона закінчувалася біля прямокутного рову, оточеного викинутою з нього глиною. Люди приголомшено зупинилися біля бережка заростів, стебла, повільно розгойдуючись, шелестіли об їхні комбінезони, пальчастими відростками ліниво торкалися їхніх ніг і мовби знехотя відступали. Люди стояли, неспроможні відірвати очей від цього видовища.
Насипаний над краєм рову восковий вал видався їм у першу мить монолітною розбухлою брилою. Страшенний сморід забивав віддих. Погляд насилу розрізняв окремі тіла, в міру того, як розпізнавав їх. Деякі лежали горбами догори, інші — на боці, з-поміж складок грудних м’язів висовувалися хиряві, бліді торси з вивернутими, втиснутими між інші личками; величезні тулуби, здавлені, перемішані, й худі ручки з вузлуватими пальцями, котрі рясно звисали вздовж роздутих боків, були вкриті жовтими патьоками.
Лікар міцно стиснув плечі тих, які стояли поруч нього, але ніхто навіть не відчув цього.
Прибульці повільно ступили кілька кроків уперед.
Пліч-о-пліч, не відриваючи очей від того, що заповнювало рів, наближалися до нього. Рів був глибокий.
Великі краплі водянистої рідини, яка блищала під сонячним промінням, стікали по воскових спинах, по боках, збиралися в западинах безоких облич, — екіпажникам здавалося, що вони чують розмірений звук спадання цих крапель.
Далекий наростаючий свист примусив їхні м’язи напружитися. Люди миттю кинулися до заростів, розірвали їхню стіну й попадали долілиць; руки мимохіть схопилися за приклади електрожекторів. Стебла ще гойдалися перед
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Едем, Станіслав Лем», після закриття браузера.